Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Під кінець тижня допомога надійшла у вигляді його бабці, яка приїхала до Вест-Оранджу в неділю разом з дідом і влаштувалася в сусідній спальні, збираючись погостити у них аж до кінця липня. За день до появи бабці Фергюсону видали милиці, які дали йому змогу більш-менш вільно пересуватися другим поверхом і усунули принизливу необхідність мочитися в пляшку з-під молока. Але про те, щоби самостійно спускатися на перший поверх, мови й досі не могло бути, бо подорож донизу сходами була аж надто небезпечною. Тому малого доводилося зносити туди на руках – іще один удар по його гідності, який йому доводилося зносити, мовчки закипаючи від обурення. Бабця була надто слабосилою, Ванда – надто маленькою, тому зносити його на перший поверх доводилося батьку або матері, причому рано-вранці, оскільки батько вирушав на роботу зразу по сьомій, а мати й досі виїздила у пошуках підходящого приміщення для студії, але Фергюсон не переймався, що не зможе подовгу спати, воліючи проводити ранок та післяобідній час біля телевізора на веранді, аніж в прохолодній гробниці нагорі, і хоча погода часто бувала спекотною та вологою, пташки знову з’явилися в загальній картині, з лишком компенсуючи будь-який потенційний дискомфорт. Саме на веранді він остаточно розібрався в премудростях літер, слів та знаків пунктуації, саме на веранді він, за сприяння бабці, заповзято опановував такі химерності, як пóтяг і потя́г, зáмок і замóк, брáти і брати́, а також такі болісно незрозумілі загадковості, як коса на морі і коса у дівчини. До того часу Фергюсон ніколи не відчував якоїсь особливої близькості до жінки, яку доля обрала йому на роль його бабусі, а саме до загадкової бабці Нани з центру Манхеттена. Вона видалася йому особою добросердою та люблячою, але настільки тихою й стриманою, що спілкуватися з нею було важко, а кожного разу, коли він був зі своїми дідом та бабусею, то йому здавалося, що його галасливий та неймовірно забавний дідо займав собою всю кімнату, від чого бабця, майже повністю знеособлена й затьмарена, опинялася десь у затінку. З її опецькуватим округлим тілом та товстими ногами, старомодним, позбавленим смаку одягом та непоказними черевиками з широкими й низькими підборами вона завжди здавалася малому Фергюсону істотою з іншого світу, яка мешкала в іншому часі та вимірі, а отже завжди почувалася в цьому світі незатишно, існувала в сьогоденні лише як турист, як транзитний пасажир, який прагнув якомога скоріше опинитися там, звідки приїхав. Проте вона знала все, що треба, про читання й писання, а коли Фергюсон спитав її, чи не бажає вона йому допомогти, бабця поплескала його по спині і сказала, що, ясна річ, допоможе, і визнає це за честь. Емма Адлер, дружина Бенджі, матір Мілдред та Рози, виявилася терплячою, хоча й дещо занудливою вчителькою, яка взялася за навчання свого онука з систематичною ретельністю. Першого ж дня вона почала з того, що перевірила знання Фергюсона, бажаючи дізнатися, що і скільки конкретно він спромігся опанувати самотужки, а потім склала відповідний план дій. Її підбадьорив той факт, що малий вже знав літери абетки, всі двадцять шість, більшість маленьких і всі прописні, і завдяки тому, що він, за її словами, знав уже так багато, їй буде працювати з ним значно легше, аніж вона спершу гадала. Уроки, які вона йому давала, були поділені на три частини: півтори години писання вранці, потім – перерва на обід, півтори години читання після обіду, а потім, після іще одної перерви (для споживання слив, печива та лимонаду), бабуся сорок п’ять хвилин читала йому вголос, коли вони сиділи на дивані у веранді, і при цьому вона вказувала малому слова, які, на її думку, були важкими для його розуміння, тицяючи своїм коротеньким і товстим пальцем в сторінку з такими хитрими словами, як інтрига, меланхолія та психологія. Фергюсон, сидячи поруч і вдихаючи бабусин запах лосьйону для рук та солодкуватих парфумів, мріяв про той день, коли все це стане для нього автоматичним процесом, коли він зможе читати й писати так само гарно, як і всі ті, хто робив це так легко, наче дихав. Фергюсон не був аж надто кмітливим та тямущим хлопцем, як засвідчило його падіння з дуба, а також багато інших халеп, котрі переслідували його в дитинстві, тому з писанням він мав більше проблем, аніж з читанням. Бабця казала йому: дивися, Арчі, як це роблю я, і повільно виписувала ту чи іншу літеру разів по шість-сім у рядок, наприклад, прописні «В» та маленькі «ф», а малий Фергюсон намагався копіювати її, інколи досягаючи успіху з першої спроби, інколи – не досягаючи взагалі, і кожного разу, коли в нього нічого не виходило і після шостої чи сьомої спроби, бабуся брала його руку в свою, огортала його пальці своїми, а потім вела олівець по сторінці їхніми двома руками, виписуючи літеру так, як належить. Цей метод «рука до руки» посприяв пришвидшенню процесу, бо перемістив вправу з царини абстрактних форм і зробив її конкретною і відчутною на дотик. М’язи його руки тренувалися виконувати конкретне завдання з відтворення контуру кожної літери, і повторюючи цю вправу знову, кожного дня виписуючи літери, які він вже знав, та додаючи іще чотири чи п’ять нових, Фергюсон насамкінець взяв контроль над ситуацією й припинив робити помилки. В частині читання навчання просувалося гладенько, бо для цього олівців не треба було, і він читав з дедалі більшою швидкістю, наче летів, протягом тижня здійснивши перехід від речень з трьома-чотирма словами до речень, які містили по десять-п’ятнадцять слів. І так рішуче був він налаштований стати повноцінним читачем до завершення бабусиного візиту, з таким заповзяттям вводив свій розум у стан підвищеної сприйнятливості, що кожен новий факт, одного разу засвоєний, залишався назавжди закарбованим у його пам’яті. Одне за одним писала йому бабуся речення, і одне за одним читав він їх уголос, починаючи від «Мене звуть Арчі», «Поглянь-но, он Том біжить», «Сьогодні жарко», «Коли знімуть твій гіпс?», «Гадаю, завтра дощитиме», і до «Цікаво, що маленькі пташки співають гарніше за великих» та «Я вже стара жінка й не пам’ятаю,