Читати книгу - "Засвідчення"

Так само, либонь, і біологиня не могла.

Керманич просто хвилину вглядався у неї, маючи жахливу прерогативу допитувача, зазвичай призначену для залякування. Але Жар-птаха зустріла його пильний погляд гострим зором зелених очей, аж доки він і відвів свій погляд. Він знову згадував, що вона сьогодні інша. Що змінилося за останні двадцять чотири години? У неї той самий графік, і спостереження не виявило жодних змін у її психічному стані. Їй запропонували ретельно прослуховуваний дзвінок батькам, однак їй нічого було сказати їм. Нудьга від того, що вона ні з ким не спілкується, жодних зв’язків зі світом, окрім DVD-програвача, і цензурованого вибору фільмів та книг, не могла цього пояснити. Їжа, якою вона харчувалася, була з кафетерію, тож Керманич міг у цьому поспівчувати біологині, але все одно причина ж не в цьому.

— Може, це пробудить вашу пам’ять. Або покладе край вашій брехні.

І він почав читати підсумки звітів попередніх експедицій: «Бездонна яма, вирита в землі. Ми так і не змогли сягнути дна. Ми падали й падали, без кінця». «Вежа, яка впала у землю, створювала відчуття страшного неспокою. Ніхто з нас не хотів туди заходити, але ми зайшли. Дехто з нас. Дехто з нас повернувся звідти». «Входу не було. Просто коло каменю, який пульсує…»

Повернулися тільки двоє членів цієї експедиції, але вони прихопили щоденники своїх колег. Щільно помережані малюнками вежі, тунелю, ями, циклону, численних сходів. Там, де не були помережані замальовками буденніших речей. І всі щоденники геть різні.

Керманич недовго продовжував. Він почав зачитувати цитати, бо ці вибрані уривки могли заторкнути краї її амнезії… якщо біологиня справді страждає на втрату пам’яті… і це відчуття дедалі посилювалося. Але переважно то його відчуття дискомфорту змусило Керманича зробити павзу, а потім замовкнути. Відчуття, що, роблячи цю вежу-яму реальнішою в своїй уяві, він тим самим робить її реальнішою наяву.

Проте Жар-птаха чи не збагнула, чи вловила цю коротку мить його мук, бо спитала:

— Чому ви спинились?

Він проігнорував її та змінив тему, перестрибнувши від однієї вежі до іншої.

— А як щодо маяка?

— Як щодо маяка? — Перша думка: вона мене перекривляє. Це повернуло спогади про середню школу, про потерпання від хуліганів, до переміни у старшій школі, коли він грав у футбол, докладаючи всіх зусиль, і уявляв себе шпигуном у світі спортсменів. Зрозуміло, що ці словеса на мурі вивели його з себе. Не надто, але вивели.

— Ви його пам’ятаєте?

— Так, — сказала вона, здивувавши його. Проте йому треба все витягувати з неї.

— Що ви пам’ятаєте?

— Наближалася до нього стежкою в очеретах. Дивилась у двері.

— А що ви бачили?

— Те, що всередині.

Минув ще якийсь час, і Керманич почав губити нитку її відповідей. Переходячи до наступної речі, біологиня казала, що не пам’ятає, дозволяючи розмові занурюватися в такий ритм, в якому допитувана могла б затишно почуватися. Керманич казав собі: він намагається отримати відчуття її нервозності, з цих вражень скласти реальне враження про стан її розуму або про її справжні плани. Немає нічого небезпечного в тому, щоб дивитися на неї. Немає нічого небезпечного. Адже він Керманич, і він собою керує.

Де лежить гнітючий плід, узятий з руки грішника, я плодитиму сім’я мерців, щоб розділити з червами, що зібралися в мороці й оточили світ владою власних життів, поки із темних зал, із інших місць створіння, що повік не могли звиватися від нетерпіння небагатьох невидючих й невидимих. В чорній воді під нічним сонцем цей плід дозріє й у мороці, який є мушлею золотою, розчахнеться, відкриваючи одкровення про згубну ніжність землі. Тіні безодні, як пелюстки велетенської квітки, що зацвіте всередині черепа й розпросторить думку за межі, які людина спроможна знести… І так далі.

і так далі, тож у Керманича виникло враження: якби в директорки не вичерпалося місце, якби вона не додала мапи Нуль-зони, слова у неї теж ніколи не скінчилися б.

Спочатку він думав, що мур за дверима був покритий темним візерунком. Але ні: хтось подряпав стіну численними літерами химерних диких речень, написаних винятково товстою чорною ручкою. Деякі слова були підкреслені червоним, а деякі — обведені зеленим. Їхній вплив був такий великий, що Керманич відступив на крок і просто насуплено стояв.

Початкова гіпотеза, відкинута як сміховинна: ці слова були психопатичною одою директорки тій рослині в шухляді її письмового стола. Потім увагу Керманича привернула незначна подібність стилю цих слів і деяких найрелігійніших антиурядових випадів, які він спостерігав під час своєї кар’єри. Потім він вирішив, що знайшов легкий відгомін безумств тих фанатиків-лунатиків, які розклеюють газетні вирізки та інтернетні роздруки на стінах льохів будинку його матері. Створюючи — використовуючи одну клейову паличку за іншою, та одну канцелярську кнопку за іншою кнопкою — свої одноосібні всесвіти. Але ті філософські трактати рідко здавалися настільки похмурими або настільки приземлено-химерними, як оці орації.

Те, що яскраво спалахнуло в думках Керманича, коли він втуплювався в стіну, було не плутаниною чи страхом, а роздратуванням, винесеним на сесію з біологинею. Емоція, що виникла як здивування: холодна вода, яка раптом хлюпнула в порожню склянку.

Неістотні речі можуть призвести до поразки, одне дрібне порушення тягне за собою інше. Вони наростають як сніговий замет, і ось уже ви перебуваєте у стані довільного падіння. Це може бути що завгодно. Одного вечора ви забули занотувати польові замітки в журналі. Занадто наблизилися до об’єкта спостереження. Наче знімаєте пінку з молока, прогортаючи особову справу, яка насправді вимагає вашої невідступної уваги.

Керманича не ознайомили з цими словами на директорській стіні, і він не бачив про них жодної згадки у документах, які так уважно читав і перечитував. Ось і перший дзвіночок про збій в його роботі.

Коли Керманич вирішив, що біологиня справді комфортно почувається, задоволена собою, а може, почувається і вельми розумною, то мовив:

— Ви кажете, що ваші останні спогади про Нуль-зону — про потопання в озері. Що особливого ви пам’ятаєте?

Біологиня точно мала б сполотніти, обернути зір у себе та обдарувати допитувача сумною усмішкою, яка теж змусила б його засмутитися, от ніби ця жінка з якоїсь причини в ньому розчарувалася. Начебто він до того щось робив добре, а