Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Дорогою до офісу я намагаюся впоратися із сонливістю, але ні кава, ні перегляд новин не допомагають. Спав щонайбільше години три, але на дівчину не злюся, навпаки, усі думки навколо неї крутяться. Вранці цікаво було побачити її сплячою, роздивитися краще, але двері виявилися замкненими. Завбачлива, однак.

Я вирішив її не будити, вона однаково на навчання явно не збиралася йти. Хай спить, ніч у неї була не з найкращих.

Згадую, що їй нічого одягнути й надсилаю вказівки секретарці замовити доставлення одягу та попередити хатню робітницю про гостю.

Варто мені перетнути поріг офісу, як з усіх боків до мене підходять підлеглі, яким від мене обов’язково щось потрібно. Поглядом припечатую кілька осіб, даючи зрозуміти, що не в настрої ні для розмови, ні для розв’язання будь-яких питань зараз, інші самі дають задню. Цілеспрямовано йду до свого кабінету.

— Наші акції вранці впали, хтось розпустив чутки, що Антоніна Степанівна в тяжкому стані…

— Не розумію, чому здоров’я моєї бабусі якось впливає на вартість акцій компанії? — невдоволено бурчу, поглядаючи на свого асистента Стаса, який залетів у ліфт в останню секунду. — Їм що — нічого робити, крім як слідкувати за плановими відвідуваннями лікарів моєї родини? — зі злістю вимовляю я.

Нетерпляче позираю на табло ліфта, якось занадто повільно він підіймається. Поруч метушиться Стас. Я його два роки тому переманив до себе. Він хлопець розумний, але постійно в якісь неприємності влипає. Було якось, що два дні його шукали, а він у СІЗО опинився. Честь дівчини захищав, та так, що ледве за статтею не пішов.

— А ще в приймальні чекає якийсь Невський, — продовжує хлопець, похмуро дивлячись у планшет. — Говорить, що йому призначено, але у вашому графіку зустрічі з ним немає.

— Піарник? — уточнюю в нього.

Дмитрук мав сьогодні до мене відправити свого диво-хлопця, який займеться розкруткою моєї персони для передвиборчої кампанії. Усе ще не можу повірити, що вплутався в це.

— Він себе інакше назвав, — з усмішкою вимовляє Стас.

— І як же?

— Іміджмейкер.

— Яке новомодне слово, однак, — гмикаю, чухаючи бороду.

Ми переглядаємось зі Стасом і починаємо сміятися. Видно було, що йому іміджмейкер, відправлений Дмитруком, не сподобався.

У приймальні напрочуд тихо сьогодні. Тільки наш головний бухгалтер із величезним стосом паперів нетерпляче тарабанить пальцями по столу секретаря.

— Усім доброго ранку, — перетинаю приміщення й помічаю, як із дивана підіймається мій відвідувач. На вигляд мій одноліток, вираз обличчя серйозний, одягнений належним чином.

Ми вітаємо один одного кивками.

— Машо, принеси каву в кабінет, наступну годину я для всіх зайнятий. Мирославо Борисівно, залишайте свої документи, підпишу як звільнюсь, і Маша набере вас.

— Тільки Даміре Костянтиновичу, — підіймається бухгалтер, дивлячись на мене благально, — можна попросити вас зробити це в першій половині дня? Там дуже терміново.

— Не питання. Стасе, ти поки що звіти зажадай у фінансового відділу. Вони вже на тиждень їх затримують.

— Зрозумів, Даміре Костянтиновичу.

— Проходьте, Олександре, мені дали найкращі рекомендації щодо вас, — запрошую до себе в кабінет іміджмейкера.

— Дякую.