Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

– Ноксе… – покликала його тихо, але він мене почув, зупинившись не повертаючись відповів.

– Ти не моя пара – його голос був байдужий.

Моє серце болісно вдарилося об груди, а до горла підступив колючий ком заважаючи мені рівно дихати. Я тихенько доторкнулася до його руки.

– Не чіпай мене! – гаркнув, рукою боляче відштовхнувши мене від себе що я перечепившись через поділ власної сукні впала на підлогу, боляче вдарившись спиною.

В якийсь момент його тіло ледь помітно смикнулося в мою сторону, але одразу ж завмерло. Ноксор дивився на мене з провиною і розгубленістю, його зіниці вже не були загострені, вони стали звичної круглої форми в яких я бачила страх до самого себе. Ноксор відвів погляд в бік і пішов геть, ховаючись за наступним поворотом.

Дурепа. Навіщо було згадувати про пару коли він нічого не пам’ятав про мене.

Я спробувала підвестися на ноги, але осіклася коли стала на ліву ногу яку пронизав колючий біль. Я впала на коліна упершись долонями об кам’яну, холодну підлогу. Моя спина пекла від зіткнення з твердою поверхнею, а душу й серце рвало на частини від того що мене забули… з усіх можливих спогадів він не пам’ятав нічого де була я. Між моїх пальців на підлогу впала тепла крапля, що скотилася з моїх очей. Я зі злості вдарила кулаком по підлозі і моя рука запекла тупим болем. Але не таким сильним як всередині… 

На силу підвівшись на ноги, тримаючись за стіну, накульгуючи на ліву ногу пішла до себе. Я трималася до самого кінця, коли проходила повз слуг опускала голову так, щоб не було видно мого обличчя через волосся. Я навіть затримувала дихання, щоб не було чути мого уривчастого дихання. Як тільки я дісталася кімнати, швидко зачинила двері і впала біля них, обпершись спиною об холодне дерево.

З мене вирвався гучний здавлений болючий вереск, а гаряча волога полилася дужче моїми щоками, аж до підборіддя. Перед очима все було розмите від сліз. З мене вирвалося все що накопичилося за ці останні два дні, що я стримувалась. Спідниця сукні вже була вологою від моїх сліз, а мої плечі здригалися від нерівних видихів і стогонів що рвали мені горло. 

Під кінець коли я вже ридала настільки довго й сильно, що сльози вже фізично не могли литися. Мене накрила втома і важкість в усьому тілі, що руки і ноги здавалися мені зайвим баластом що не давав мені підвестися. Я вже просто сиділа нерухомо на підлозі обпершись об двері спиною, що віддавала колючим болем щоразу коли я рухалася. Я дивилася пустим, тупим поглядом в одну точку. В моїй голові не було жодної думки, не те щоб їх там і зовсім не було. Радше вони там не затримувалися, а одразу йшли від мене. 

Та й якщо чесно, мені зараз не хотілося ні про що думати. Я втомилася. Занадто сильно. Втомилася бути сильною, адже я з самого початку такою не була. Тоді навіщо корчити з себе того ким ти не є? Я була слабкою все життя. Постійно йшла в сльози, як тільки щось йшло не так, навіть коли все було добре в мене котилися сльози… від щастя… Досить вже бути тим ким ти не є, Маріє. 

Пограли трохи в героя що може все і досить… повернися до реальності. Розплющ очі. Подивися на себе. На світ. На те, де ти є. Ким є. І те, що тобі треба робити. Перестати бути… ким? 

Я не маю відповіді на це запитання. Адже я і сама не знаю, хто я. Персонаж книги в яку потрапила, чи все ж реальна людина? Не знаю. А якщо персонаж… можливо мені варто прийняти кінець героїні по сценарію і все… Я прокинуся на палатному ліжку у лікарні під крапельницею і купою шнурів і трубок що будуть підтримувати мені життя. Поки биття мого серця буде відбиватися в нервовій шкалі що пригає зигзагами на моніторі. Що як я ще й досі жива і хвора, і саме зараз я лежу у комі, а це все лише мій сон? Чи все ж ні?

Якщо все ж це виявиться сном, то я загину від гільйотини тут і прокинуся в своїй палаті і потім помру вже від раку мозку… А якщо це все й дійсно не сон, то… я просто помру від дурості і купи роздумів що я сплю, пішовши прямо до рук смерті.

Чому все, щоб я не починала постійно повертається на самий початок? В мене було життя на землі і я померла вибравши смерть, не зовсім свідомо, але я обрала її коли взяла з собою ту книгу. Як і тут, в мене є вибір і я маю обрати, йти чітко за сюжетом і померти, чи йти проти і… Що буде далі? Кінець? Напевно. 

Так же я мала людину яку я любила і що любила мене, принаймні я так гадала. І зараз я маю того кого кохаю і він мене, але… вже ні. І я так само повернулася на початок, де я сиджу після цього розбита і заплакана під дверима. Що в минулому житті, що в цьому. Нічого не змінилося.

Вердикт в мене був всюди один, там хвороба тут страта за злочин. І я знову залишаюсь сама.

Я встала з підлоги і покульгала до ванної прихопивши з собою велику сорочку Дикого що служила мені за нічний одяг. Ставши перед дзеркалом, ще хвилину я стояла і дивилася на себе. Потім не відводячи погляду від власного відображення, розшнурувала сукню і скинула її оголившись сама перед собою.

Я поглянула на свою руку, саме на ту за яку мене схопив Нокс коли прокинувся. Там був синець який набрав сірого відтінку. Повернувшись спиною до дзеркала я скривилася від свого відображення, на спині було купа старих шрамів і випалених опіків від кочерги, а внизу спини було теж декілька синців. Я набрала ванну і залізла у гарячу воду що приємно поколювала мою шкіру, але обпікала садна і мою щиколотку, яку я підвернула. Я витягнула її з під води, щоб поглянути що з нею. Нога на тому місці припухла, я спробувала поворушити ногою, але лише скривилася від пекучого болю.

Пирхнувши я опустила ногу під воду і пірнула у ванну з головою на деякий час затримавши дихання. Я розплющила очі під водою, у вухах я чула гул води. Так, вода теж має свій звук і саме зараз я його слухала, відгородившись від поверхні. 

Я дивилася на поверхню з під води і в мене потроху закінчувалося повітря, я випірнула лише тоді коли терпіти нестачу кисню стало нестерпно. Вдихнувши на повні груди повітря мені здалося що з води випірнула нова я.