Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Чотири хвилини.

Данило зауважує краєм ока якийсь рух. На балконі третього поверху, майже під самим дахом, пролітає тінь. Агент Ревкомітету? Але ж це не за планом!

Три хвилини.

Лунають вигуки. Тоненька людська фігурка раптом з’являється на бильці балкона. Вона балансує на самому краєчку, і від неї, немов продовження руки, висковзує чорна блискавка.

Що це в біса таке?!..

Чорна блискавка досягає величезної кришталевої люстри. Це канат з гаком! Фігурка злітає в повітря і летить просто на цісаря.

— О ні... ні...— Данило чує свій шепіт ніби збоку.

Зал вибухає криками, музика перетворюється на какофонію і змовкає. Данило обертається до Зінкевича. Його обличчя спотворене люттю. Охоронці цісаря стріляють у бік летючої постаті...

Чорне тільце впало вниз і завмерло між рядами. Маленьке і безпорадне.

Данило навіть не зрозумів, як перестрибнув бильце і приземлився просто на голову якійсь дамі з пір’ям. Хтось несамовито лементував, Данила били по спині парасольками і кулаками, в очах посиніло від болю в коліні. Він прошмигнув між ліктів і колін до нерухомого чорного тільця.

— Казумі! Казумі, ти мене чуєш?!

Дівчинка розплющила очі. Кілька секунд вона фокусувалася на його обличчі. Вона хотіла щось сказати, але з куточка рота полилася кров. Замість слів вийшли тільки страшні здавлені хрипи. Данило ковзнув поглядом по її тілу.

Смішний саморобний костюм був прострелений на грудях.

Вона розтулила рот і стиснула його руку, але тільки захрипіла.

— Навіщо ж ти... навіщо ти це зробила...

Кілька секунд вона невідривно дивилася йому в обличчя, а тоді її погляд затуманився, величезні чорні очі оскляніли.

— Яблонський! — люто засичала йому на вухо Ґрета і схопила за комір.— Хутко!

Пролунав вибух, залу сповнив густий ядучий дим. Данило спробував підняти тіло Казумі, але Ґрета потягнула його до виходу, й потік переполоханих людей, що в паніці збивали крісла, топтали шлейфи суконь і збивали з ніг забарливих невдах у дорогих смокінгах, поніс його геть, наче гірська річка.

— Замах на цісаря! Рятуйте його величність!

Нарешті вони вирвалися з димної зали. Данило оглух і осліп. Перед очима досі стояло обличчя Казумі, беззахисність її маленьких рук, жах у згасаючому погляді. Вона думала про Лейлу. Вона хотіла переказати їй щось, але не змогла. І вона ніколи не повернеться до Леобурга, бо він кинув її тіло там, на полі бою.

— Дивися!

Попереду серед пір’я і циліндрів промайнула голова Зінкевича. Він роззирнувся. У натовпі вигулькнув один з агентів і махнув рукою. Цісаря в коридорі вже не було. Але Данило раптом помітив попереду знайомий силует.

Елвір Дем’янич. Цісарська охорона геть забула за нього, рятуючи від небезпеки свого патрона.

Данило кинувся вперед, розпихуючи ліктями переполоханий натовп. Зінкевич і один з агентів метнулися йому напереріз. Дем’янич пірнув до гардеробу — в кінці вузького і темного закутка були непримітні двері для фурманів.

Дядько Іван відчайдушно смикав ручку, але там було замкнено. Данило заскочив слідом за ним, затуливши собою світло з коридору. Радник цісаря повільно обернувся. Його зацьковані, божевільні від жаху очі здивовано розширилися.

— Я вас знаю?

— Привіт, дядько Іване,— посміхнувся Данило та вгатив йому по голові руків’ям револьвера.

Розділ 15

Найдовша ніч

Федя здригнувся. Якусь мить його наче сповнювало світло — приголомшливе, неконтрольоване світло, яскравіше за сонячне сяйво, світло, що випалювало всі думки й почуття. Лише за кілька секунд він здогадався, що хтось підніс до його обличчя лампу. Крізь гостре сріблясте сяйво проступило синювате обличчя Лугіна.

— Схоже, ти трохи перестарався, друже,— пробурмотів поліціянт.— Він так довго не протягне.

— Я — людина маленька,— пролунав другий голос збоку.— Мені наказують — я виконую.

— Нам потрібна інформація, а не біфштекс, а цей уже навряд чи може розмовляти!

Федя відчув, як Лугін торкнувся його підборіддя і повернув його голову. Очі набрякли так, що практично не розплющувалися, він уже кілька годин висів на ланцюгах біля стіни. Дивно, але Федя не відчував болю, хоча й розумів, що його тіло має палати вогнем і битися в конвульсіях. Хлопець не відчував нічого, крім настирливого бажання позбутися цього клятого світла, що нищило його мозок, просочувалося під шкіру і роз’їдало нутрощі, наче кислота. Його сприйняття світу огрубіло, стало тваринним — Федя не розбирав слів, не міг розмовляти і, якби не ланцюг, що тримав його, звалився б на підлогу, наче потовчений шмат м’яса.

— Здається, отямився,— констатував Лугін.— Дай йому відпочити години зо дві, а тоді продовжуй.

— Пробачте, пане ротмістре,— промовив голос.— Я маю інший наказ.

Поруч щось затріскотіло, заблискотіли спалахи, і Федине тіло пронизав жахливий біль, м’язи скрутило судомою. Щелепи звело, в роті знову з’явився огидний кривавий присмак.

— Стривай! — Лугін стояв десь близько, але Феді здавалося, що він чує того з підземелля. Інтонація ротмістра була майже благальна.— Пане Яблонський, я не допоможу, якщо ви не співпрацюватимете!

Федя бачив перед собою лише очі. Яскраво-зелені, з золотистими блискітками. Вони затьмарювали і сліпуче світло, і сині потворні обличчя, і спалахи електричного кийка. Він уже й забув, хто саме так дивився на нього, але мав у понівеченому тілі примарне відчуття тепла. То був наче спогад з дитинства, наче крапля дощу пекучого літнього дня. Цей хисткий місток до життя — єдине, що йому залишилося.

Лейлу лихоманило, м’язи, напнуті, наче струни, млоїло від напруження. Руки в ланцях затерпли, але вона поки що не збиралася визволятися. Спочатку слід дочекатися Оздеміра. Чому ж він ховається? Чому не приходить до неї, не заводить свої пекельні пестощі? Думки плуталися, вона відчувала, як залишки здорового глузду полишають її. Навіщо вона пішла на це? Чому їй так кортить померти? Якась її частина палко прагнула смерті, що здавалася їй значно привабливішою за цю нескінченну безодню люті й мороку, в якій вона захлиналася вже кілька років. Вона пішла, щоб якнайшвидше позбутися цього почуття. Вона не може програти цей бій. Бо навіть якщо їй не вдасться перемогти свого ворога, нагородою для неї стане смерть.

День згасав, поволі змінюючись на бузкові сутінки. Крізь ґрати в камеру зазирав напівпрозорий місяць. Лейла чекала так довго, що страх майже минув. Десь у глибинах в’язниці хтось кричав. Спочатку голосно, потім було чути лише здушені стогони, а тоді все стихло. Перед очима промайнули картини: Федя,