Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— Білий, ти ідіот!

Після цієї воістину геніальної фрази Дар'я різко розвернулася і втекла. Мені здається, чи я щось конкретно не розумію? Це що зараз було, а? Щось мені ставати вовчицею ще більше розхотілося. Настала незручна тиша, і решта вовків якось дивно почали поводитися, ніяково поглядаючи то на мене, то на абсолютно байдужого до всього альфа-козла.

 — Гаразд, на чому там я зупинилася? Так, по-вашому, я вовчиця тільки тому, що смерджу, як вона? Те, що я на неї не перетворююся, і, по суті, звичайна людина, не має для вас значення? — відвернулася від Кая, бо той уперто не хотів дивитися на мене.

— Не має, — відповів за моєю спиною інший альфа. Нерішуче повернулася до Рената і тут же зустрілася поглядом із сірими очима. Юра, мати твою, налякав! Здригнулася від того, як близько він стояв за моєю спиною, і дуже неввічливо відступила на крок назад і втупилася прямо на нього.

— Але цей факт, як я зрозуміла, не дає мені права вибрати не самій, так? — запитала в альфи, ігноруючи Юру.

— У такому разі, за законом, на тебе має право той, хто сильніший з охочих. Ми задовольнили твою цікавість? У такому разі я вважаю, час починати... — мені не подобалося в цій людині абсолютно все, але ненависті, як голова зграї Тасі, в мене він не викликав.

— Стійте! Це ще не всі запитання, які я хотіла поставити! — як невчасно він вліз, весь план піде під три чорти.

— Потім, вільна вовчиця, задаси їх своїй парі, — прохолодно відповіли мені, і чоловік окинув поглядом вовків і явно не збирався давати мені слово. Відчай вдарив по нервах, якщо вони почнуть свою гру, як я зможу довести їм, що вони не праві?!

— Кому саме?! — у мене мимоволі підвищився голос, і я, не стримуючись, закричала на чоловіка. — Вашому онукові, білому альфі, чи тому, хто переможе?

Після цього настала тиша, і я наважилася нею скористатися, для того, щоб донести свою світлу думку в маси.

— От скажіть, а давно я так пахну, як вільна вовчиця?

— Кожна вовчиця так пахне від народження, саме за запахом ми дізнаємося, народилася людина, чи вовк, — пробурмотів пан Дем'янів.

— Тобто, ви хочете сказати, я так пахну від самого народження? — далі мені потрібно було підтвердити свої слова, і я, знехотя знову поринула в ополонку сірих очей. — Юра, а в школі я пахла точно так само?

На руках, навіть під шаром одягу пройшлися мурашки по спині. Яка я зараз страшна, напевно, в його очах. Щоправда, більше хвилює те, як він дивиться на мене, надто уважно.

— Так, — відповів він коротко, дивлячись на мене і не кліпаючи.

— Ага, зрозуміло! — кивнула, знаючи його відповідь наперед, і відвернулася від нього до решти. — Дорогі вовки, мені ось що цікаво: ви що збоченці?

Після моєї фрази настала чергова незручна тиша. Злякавшись, що за таку фразу хтось із них вирішить довести свою "нормальність" кулаком, я продовжила свою глибоку думку:

— Ось уявіть собі ситуацію: у людської пари народжується дівчинка, яка пахне, як вовчиця. І що тоді роблять вовки? Крадуть її з рідної домівки та везуть у свій барліг, вирішувати, кому дістанеться немовля. То що ж ви, дорогі вовки, педофіли?

Настала ще одна незручна пауза, під час якої я знайшла поглядом Кая, той стояв, затуливши обличчя рукою, і судячи з того, як тремтіли його плечі, зі всієї сили намагався не розреготатися.

— Ні, звісно. Альфа домовляється з батьками, обирає пару для вовчиці й проводиться ритуал. Потім, коли завершиться перехід, вона стане частиною зграї та парою обраному вовку, — встряв пан Демянів, який усіма очима дивився на мене.

— А якщо зграй багато, то хто вирішує, кому дістанеться дівчинка? — на моє запитання чоловік тільки незрозуміло замикав. — Ось то ж! Проводите таку саму гру, як ця, в якій головний приз — немовля? І після цього ви не педофіли?

— Та що ти, сука, собі дозволяєш? — здається, вовки оговталися від шоку і вирішили, що настав час мені відповісти за образи.

— Що хочу, те й дозволяю! Я вільна вовчиця, як ви мене називаєте, — нахабно посміхаюся йому в розгніване обличчя і, виставивши вперед щось величезне під светрами, що раніше було грудьми, почала доносити свою глибоку думку до мас під тихий регіт альфа-козла.

— Гаразд із немовлям. Уявім, жила собі бабулька, багато років жила. У якійсь місцевості, де вовки не водяться. Ех... мені б знати, де така є, перебралася б на ПМП, — мрійливо закотила оченята під тихі смішки декого з вовків. — Вирішила світ побачити перед смертю, але не пощастило їй, так само як мені, зустріла вона вовків на своєму шляху. Звідки ж їй було знати, що вона вовчицею пахла, якщо вона на вовчицю так і не перетворилася? І ось на старості років, привалило їй таке щастя. Мені от цікаво, ви б теж за вашим законом боролися за неї? За бабульку? Чи навпаки вона дісталася б тому, хто програв?

Вовки почали сміятися відкрито, тож надія, що я за свої слова не отримаю лапою по обличчю, надихнула.

— Але ти не немовля і не бабуся, Дарино, — вліз знову Ренат, і я повернулася до нього, на мить забувши, що за спиною Юрко. От даремно, він усе ще так дивиться на мене, що я збиваюся з думки та настрою.

— Та звідки ви знаєте? Ви ось дідусь уже, а так і не скажеш, — я посміхалася, хоча мені не було смішно. Мене, як магнітом тягнуло подивитися на Юру, що я і зробила з великими труднощами.