Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

— Надворі досить прохолодно,— озвався Рольф.— І щось схоже на дощ. Принаймні такий густий туман... Ходімо, я покажу вам зручненьке місце...— І враз похопився: — На мій погляд, зручненьке. Треба й священикові сказати...— Він провів Гендлера стежкою через сад до піддашка, зробленого з бляхи та армованого скла, біля льоху.— Гадаю, звідси вам буде добре видно й сад, і мур, і нашу хатину. А якщо ви... Адже можна принести вам щось поїсти чи?..

— Дякую,— мовив Гендлер, тоді став під стіною і прикинув, як і що звідси видно.— Дякую, все буде гаразд. А потім надійде мій напарник. От тільки... А у вас знадвору біля хатини немає лампочки?

— Є. А що?

— Може, ви її ввімкнете?

— А чого ж.

— Дякую. Даруйте, але я хотів би попросити... Не приносьте нічого їсти... Я б, звісно, залюбки...

Цієї миті в церкві спалахнуло світло, впало з високих вікон у сад, і Рольф — причину цього він ніколи не зміг би пояснити і так ніколи й не пояснив — злякавсь. Він кинувся притьма до ризниці, поторгав двері, тоді подався назад через сад, вибіг у вузеньку хвіртку на вулицю й уздрів перед церквою Роїклерову машину з відкритим багажником (кришка була піднята вгору); а з дверей саме виходила з двома валізами молода жінка, якої він досі ніколи не бачив; на кожному плечі в неї погойдувалося по сумці. Жінка кивнула йому головою, поминула його, і він озирнувся на неї: бліде, суворе обличчя, довгі, розпущені каштанові коси... Вона поставила до багажника валізи і, перше ніж покласти сумки, трохи повернула голову й усміхнулась. Він рушив до неї і хотів був відрекомендуватися, але вона похитала головою і сказала:

— Я знаю, хто ви. А я — Анна Плаук. Ідіть до нього, він уже сюди не повернеться. Хотів нишком поїхати й написати вам. Він боїться тільки одного: що вас звідси виженуть, коли його тут не буде. Ідіть, він у церкві...

Він уже давно не був у церкві взагалі, хоч і живе зовсім поруч із церквою і, можна сказати, навіть приятелює з пастором. І коли ввійшов до вестибюля, відчув протяг і ступив у прохолоду неоготичного нефа, то аж злякався. Він машинально пошукав поглядом чашу зі свяченою водою і вмочив вказівний і середній пальці. Минуло ще зовсім небагато часу, це було всього лиш десять років тому — десять із тридцяти... Він навіть перехрестився і вжахнувсь, побачивши біля вівтаря Роїклера в облаченні; він злякався чогось безглуздо-блюзнірського і здивувався, коли Роїклер зняв із вівтаря покривало, ретельно його згорнув, потім узяв із дарохоронильниці чашу, став навколішки, погасив свічки і спокійно пішов до ризниці, з якої невдовзі потому з'явився вже у звичайному костюмі. Рольф усе ще нерухомо стояв на місці, коли Роїклер торкнув його за плече й промовив:

— Я не хотів поїхати просто так, я хотів спершу дати всьому лад. Тепер чаша в сейфі, покривала в шафі. А ключ від сейфа перешлю єпископові. Та я їду не через те, що мене діймає моя стать, а через те, що кохаю жінку, Анну, й не хочу і її покинути самотньою, й себе зробити самотнім. Я не хочу, любий Тольме, не хочу більше чинити потай те, що забороняю іншим людям, що мушу приписувати їм як гріх. Для села це буде втрата невелика, скоро сюди, сподіваюся, пришлють нового пастора... Ходімо, я маю залагодити з вами ще одну справу.

— Як же ви тепер?..— запитав Рольф.— Що ж ви тепер робитимете, з чого будете жити?

— Спершу поживу в Анни, на її утриманні. Може, мій брат дасть мені якусь роботу... В нього електропідприємство. А читати й писати я вмію, навіть рахувати навчився. Не дивіться на мене так сумно. Я їду звідси дуже неохоче — через вас, через вашу дружину й вашого батька та матір, через людей у селі... Може, якось увечері мені пощастить потай приїхати сюди, посидіти коло багаття й викурити сигару... Вам страшно?

— Так,— мовив Рольф,— мені страшно. Всупереч своєму здоровому глузду, всупереч своєму системному аналізу. Я завжди гадав, ми гадали... Катаріна...

— Ви гадали, що я доброзвичайний священик, і так воно навіть і є. Я був непоганим священиком, тільки далі так тривати не може, і я хочу попрощатися зі своєю церквою як належить... Ходімо.

Вони майже одночасно перехрестилися, і Роїклер усміхнувсь, а Рольф ні. Роїклер, очевидно, навіть не взяв своїх книжок; полиці ще були заповнені, в кімнаті ще стояв дух від сигари.

— Я тут підготував один папір, але не знаю, чи він дійсний, чи визнають його дійсним. Згідно з ним підписана такого й такого числа — дату вам доведеться вписати самому — угода про винайм вами помешкання продовжується на п'ять років. Сьогоднішнє число, пастор Фердінанд Роїклер. Адже я ще пастор, я ще маю цей консисторський статус. А ось тут поставите свій підпис ви: доктор Рольф Тольм. Церковна рада не завдаватиме чи, краще сказати, мабуть, не завдаватиме вам клопоту, люди тут вас люблять, та й Гермес чоловік надійний... Правда, я не знаю, чи не натиснуть згори, не знаю й того, які в них там, угорі, повноваження. Очевидно, такі питання вирішують так і так. Може, навіть дійти до суду, але так просто вас звідси не викинуть. Я неодмінно хотів пояснити це вам... І досі сумуєте, Рольфе? Так чи так, а ми ще побачимось — або тут, або в