Читати книгу - "Обережно: міфи!"

70 Звісно, не революції, як такій, а лише більшовицькому режимові, який використав її для запровадження необмеженої своєї влади, бо повсталі, зокрема, вимагали «визволення всіх політв’язнів», негайного переобрання Рад, оскільки останні вже «не виражали волю робітників і селян», та скасування «всяких політвідділів», вважаючи, що «жодна партія не може користуватися привілеями для пропаганди своїх ідей», тим паче — «отримувати від держави засоби на це», себто вимагали скасування однопартійності (Из резолюции... — с. 253–254). Утвердження подібних поглядів справді було смертельною загрозою для режиму.

71 Серед найвідоміших, зокрема, можна згадати Спілку визволення України (СВУ), судовий процес над якою навесні 1930 р. спричинив розгром української інтелігенції — у «справі» проходило кілька десятків видатних діячів науки та культури, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, В. Дурдуківський, М. Слабченко, Л. Старицька–Черняхівська та інші, вина яких «полягала в тому, що вони, за свідченням одного з підсудних, ставили своїм завданням змагання за “опанування різних ділянок народногосподарського та національно–культурного життя, піднесення національної і політичної свідомости і розуміння національно–господарської окремішности України”» (Боротьба... — 1995. — с. 552); Комітет визволення України (КВУ), члени якого переважно студенти київських вузів, розповсюдив листівку «Звернення до всіх пригнічених Московщиною людей України», у якій «відкрито висловлювали думки... про необхідність національної революції» (Сахно, 1995); Спілка української молоді (СУМ), приєднана в 1926 р. до СВУ (Спілка... — 1995. — с. 957), з 1928 р. набула значного поширення серед червоноармійців, а в 1929 р. розкрита разом з СВУ.

72 Як свідчать архіви КДБ УРСР (Санников Г. 3. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. — М., 202. — с. 509), збройний опір радянській окупації тривав до середини 1955 р.

73 А ось як про перебіг цих подій згадують колишні матроси «Сторожевого», частину з яких було ув’язнено (Кто он... — 1990): «Ревіння літаків... Удар у лівий борт, падаємо на стелажі з–під посуду. Б’ють авіаційні гармати — по палубі, бакові... Два удари по курсу (дві бомби такі самі). На камбузі упало все, що могло упасти. Нудить. Корабель немов стрибнув і завмер... Стрілянина. Тиша...» Цікава історична паралель: у 1941 р. «юнкерсами» Герінга саме в Ірбенській протоці було потоплено радянський есмінець «Сторожевой»...

74 Про це ж, до речі, пише й відомий медик і публіцист, академік В. Войтенко (1996. — с. 55): «Дзержинський народився поляком, Ягода — євреєм, Єжов — росіянином, а Берія — грузином. Ну то й що? Всі вони мордували людей насамперед тому, що були більшовиками», або, як написала на Українське радіо В. Милорадова з Донецька, «інтернацистами». Національність тут, справді, ні до чого. Варто було, скажімо, у «панській» Польщі прийти до влади комуністам, як вони негайно вдалися до запровадження «сталінської моделі національної політики» — із застосуванням, ясна річ, сталінських методів з їх неодмінним терором, масовими депортаціями і навіть рішеннями Політбюро ЦК Польської робітничої партії про «радикальне загострення репресій щодо українців» та облаштування на території колишньої філії гітлерівського Освенціма в Явожні власного концтабору, серед 3873 в’язнів якого було «греко–католицьке і православне духівництво, майже вся українська інтелігенція, а передусім сільське населення, запідозрене у наданні допомоги УПА» (Акція «Вісла». — 1997. — с. 25, 31). Як наголошує польський дослідник Є. Місило, «смерть 160 в’язнів від голоду, тортур, самогубств на табірних дротах зробила Явожно символом польської повоєнної національної політики» (там само). Те саме чинили китайські, ефіопські, кампучійські й інші більшовики: безжалісно винищували мільйони співвітчизників у революціях, нескінченних громадянських війнах, голодоморах, різних економічних та соціальних експериментах, покликаних підтвердити «істинність» різних «теорій» на кшталт «теорії» класової нерівності, старшої сестри гітлерівської «теорії расової чистоти».

[До речі, те, що фашизм і більшовизм практично «близнюки–брати», не соромилися визнати й самі більшовицькі вожді. Так, М. Бухарін у доповіді Комінтерна на XII з’їзді РКП (б) зазначав (Двенадцатый... — 1923. — с. 249): «Характерним для методів фашистської боротьби є те, що вони більше, ніж яка б то не була партія, засвоїли й використовують на практиці досвід російської революції. Якщо їх розглядати з формальної точки зору, тобто з точки зору техніки їх політичних прийомів, то це повне використання більшовицької тактики і спеціального російського більшовизму: в розумінні швидкого збирання сил, енергійної дії дуже міцно збитої військової організації, в розумінні певної системи кидання своїх сил, “учраспредов”, мобілізацій і т. ін. та нещадного знищення противника, коли це потрібно і коли це породжується обставинами». Не цурався спільних ідеологічних коренів і фюрер. Частий співрозмовник Гітлера в першій половині 30–х років XX ст., голова Данцизького Сенату Г. Раушнінг згадує (1993. — с. 300): «Гітлер не ухиляється від зізнання, що багатьма своїми методами і політичними міркуваннями він зобов’язаний марксизмові». «Я багато чому навчився у марксистів... — говорив Гітлер (там само. — с. 148). — Я вчився їх методам... Робітничі спортивні союзи, заводські спілки, масові марші, пропагандистські прокламації, написані в дохідливій для мас формі, — усі ці “нові” засоби політичної боротьби в основному беруть своє начало у марксистів. Мені достатньо було взяти у них ці засоби і вдосконалити їх — і ми одержали, що нам потрібно...» А після того як ці червоно–коричневі близнюки скріпили свою дружбу кров’ю розтерзаної спільними зусиллями Польщі, рафіновані кремлівські «антифашисти» вже не соромилися виступити на захист ідейних братів. У доповіді на п’ятій (позачерговій) сесії Верховної Ради СРСР голова радянського уряду В. Молотов, котрий узвичаєно закинув правлячим колам Англії та Франції докір за «політику розпалювання війни проти Німеччини», наголошував: «Ідеологію гітлеризму, як і будь–яку іншу ідеологічну систему, можна визнавати