Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

І от він, нарешті, на Виборзькій стороні.

І зразу — тільки завернув він за перший ріг від мосту — стрілянина, така рясна в центральній частині міста, відійшла далеко назад — неначе від центру до цієї робітничої околиці було не кілька кварталів, а кілька днів пішого ходу.

Юрій нарешті випростався на весь зріст. Кулі не свистіли, було зовсім тихо навкруги. У вікнах будинків, правда, не світилося, але з кожної підворітниці визирали обличчя. І тільки зробив Юрій кілька кроків просто посередині вулиці, і справа і зліва почулося:

— Стій! Хто такий?

З лівої і з правої руки зразу виринуло із сутінків кілька чоловіків — в кепках та піджаках, але з гвинтівками в руках.

Юрій зітхнув з полегшенням — вперше за ці кілька дагів: Червона гвардія!

Шинель на Юрієві була солдатська, погони з гімнастерки зірвані. Він простягнув свій документ — посвідчення з солдатського комітету сто вісімдесятого полку.

Червоногвардійці дивились суворо, але не на документ, а на кривавий синець, що перерізав обличчя Юрієві від перенісся до підборіддя.

— Козацький нагай? — запитав поважний робітник з довгими сивими вусами, очевидно — старший, десятковий.

— Нагай…

— На демонстрації заробив?

— На демонстрації…

— А звідки йдеш?

— З комендантського управління.

Червоногвардійці присунулись ближче, суворі обличчя дивились так само пильно, але погляди стали лагідніші, співчутливі.

— По договореності комітету з… міністрами відпущений?

— Так. Товариші! — захвилювався Юрій, зазираючи в очі кожному. — Товариші! Скажіть! Як з Леніним? Ленін на волі? Не захопили?…

Червоногвардійці перезирнулись, дехто всміхнувся, дехто кинув лагідним поглядом, але обличчя лишилися так само непроникливі. Старший, з сивими вусами, дивився пильно на зблідле від хвилювання обличчя невідомого в солдатській шинелі й з документами із солдатського комітету — наче хотів проглянути йому просто в душу: тепер же і солдати були різні, і в солдатські комітети проскочив чорті–хто!

— З сто вісімдесятого, кажеш? — запитав старий, не відповідаючи Юрієві.

— Сто вісімдесятий добре держався! — вигукнув хтось з гурту.

— Де ваших били? — запитав старий.

— На Литейному. Там і захопили, як з Охти козаки підійшли… Але як же з Леніним, товариші?

— Вірно! — знову гукнув той же голос. — Так воно і було!

— Вірно, — повторив і старий. І раптом додав: — А Леніна ми не віддамо, щоб ти знав!

Коцюбинський випустив затамоване дихання. Отже, з Леніним все щасливо!

— Куди тепер ідеш? — запитав старий.

Сказати, куди він простує, Юрій права не мав: адреса була конспіративна.

— Пробиваюсь до себе в полк, — відказав він. — Значить, з Леніним усе добре, товариші? Де він?

— А ти не сумнівайся, — сказав старий, — і не питай. Ворогові нема дороги до Леніна, де б він не був. А друга він і сам знайде. Затим що Ілліч — завжди з нами! — додав він твердо, навіть урочисто. — А не боїшся, — зразу й запитав він, — вертати до себе в полк? Нехай і по договору тебе випущено, але до їхнього брата, буржуйського підплескувача, хіба може бути довіра?

— Небезпека, звичайно, є, — сказав Коцюбинський, — але ж я — більшовик.

— Більшовик, кажеш?

— А ви? — запитав Коцюбинський. — Звідки ви? Чий це загін?

— З «Руського Рено» ми, — поважно відказав старий і додав, пустивши іронічну посмішку в свої довгі вуса, — є такий… французький заводик «Руський Рено» у нашому російському Пітері… І щоб ти знав: більшовицький це заводик!

Коцюбинський зрадів:

— О! Я знаю про ваш завод! Ви ж ще в березні послали до Ради тільки більшовиків!

Радісний вигук солдата прозвучав як похвала, — і це було приємно почути червоногвардійцям: усі приязно посміхнулись і весело перезирнулись. Поінформованість невідомого солдата викликала до нього довіру. Червоногвардійці потовпились тісніше, хтось дружелюбно ляснув Коцюбинського по спині, інший вийняв пачку «розкурочних» фабрики «Гудал» і почастував.

Сивоусий сказав:

— Ну що ж, іди своєю дорогою, товаришу. — Наче