Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Сказала, що дуже важлива справа, червінець мені тицьнула.

— Ну, запроси, — розгублено сказав я, бо жодних дам не чекав.

У номер зайшла дама років тридцяти, висока, з гарним обличчям і високою зачіскою.

— Іване Карповичу! — сказала вона з тремтінням у голосі і кинулася до мене. — Як я рада, що ви живі! Господи, ми за вас так хвилювалися!

Вона почала мене цілувати, а я ледь вирвав губи.

— Хто ви така?

— Я — дружина статського радника Колунова, — сказала дама. Подивилася на мене звабливо, прикусила нижню губку, підморгнула, але цими маневрами більше налякала, ніж звабила.

— Що вам потрібно?

— Іване Карповичу — ви справжній герой! — Вона дивилася мені в очі з небувалим захватом, наче це не я лежав, а цар цілий. Та тут я несподівано відчув, що рука гості полізла під ковдру.

— Ви що робите?

— Іване Карповичу, ми захоплено читали всі ваші оповідки, а зараз розуміємо, що попереду у вас великий шлях державного діяча.

— Що ви робите? — обурився я. — Та припиніть!

— О, Іване Карповичу! Як у справжнього лідера нації у вас такий потужний внутрішній стрижень! — жінка й не думала зупинятися.

— Не треба! — Я намагався відсунути її одною рукою, але дама була сильніша, відкинула ковдру і схилилася до моїх кальсонів.

— Васю! — закричав я.

— Чого ви, Іване Карповичу? Чого ви? Я просто прийшла засвідчити нашу повагу! — злякалася гостя. — І щоб ви знали, що статський радник Колунов і вся його родина готові на все заради світлого майбутнього нашої рідної Малоросії! Ну, не бійтеся, Іване Карповичу! Зараз у вас немає часу відволікатися на забаганки тіла, я допоможу вам, я знаюся на цьому, повірте, ви як у раю побуваєте! — Вона говорила це, гіпнотизувала поглядом, облизувала губи й продовжувала рухи рукою.

— Ні, припиніть! — Я схопив її за руку, вона взяла другою, продовжила.

— Хіба вам не подобається? Ну чого ви, чого? Я зроблю вам добре, дозволю, щоб ви могли зосередитися на державних справах, я готова допомогти вам, бо ви — наш кумир! — Вона знову нахилилася до мене, а я ж уявив, що Альчеста може спостерігати це неподобство у щілинку ширми.

— Ні, Васю! — заверещав я, як різаний, бо зрозумів, що або зараз припиню це, або вже не зможу зупинитися.

— Іване Карповичу, не треба кричати? — здивувалася гостя, коли забіг Самсонов.

— Мені погано, візит закінчено, більше нікого не приймаю! — забелькотав я, а в самого аж у голові стукало. Василь Петрович повів даму до дверей.

— Іване Карповичу, я залишу свій телефон. Коли одужаєте, буду рада вас бачити! І пам’ятайте про статського радника Колунова, коли будете призначати уряд!

Жінку вивели, я дивився у стелю і важко дихав, геть розгублений. Що це було? З-за ширми вийшла Альчеста.

— Я не розумію... — почав виправдовуватися.

— Ваню, а чого ти зупинився? Дама так хотіла допомогти!

— Я її не знаю!

— А вона тебе не тільки знає, але й, судячи з усього, дуже поважає. Слухай, мені розповіли, що ти досить популярна особа в Росії, найкращий сищик імперії і все таке, але я, чесно кажучи, навіть не думала, що твоя популярність має таку силу.

— Альчесто, я... — Я був розгублений, я не знав, як до цього всього ставитися.

— Іване Карповичу, фабрикант Малєвський до вас. — Зайшов Василь Петрович.

— Не знаю такого.

— Каже, що в дуже важливій справі. Сто рублів пропонує, щоб я зустріч влаштував.

— Двісті вимагай. Як піде, так і бог з ним, а як заплатить, то прийму.

Упевнений був, що не заплатить, бо за що платити? Я ж не туз якийсь, не замовленнями казенними відаю. Так ось зайшов пузатенький чоловік, подивився на мене з такою радістю, наче на одному моєму вигляді гроші заробляв.

— Іване Карповичу! Я фабрикант Малєвський! Як я радий вас бачити! Дуже радий, що повернулися до Києва! — Він швидко підійшов, нахилився, розцілував і залишив на грудях тлустий конверт, який, мабуть, випав із кишені фрака.

— Ось, ваше... — почав було я.

— Ні-ні, то ваше. А згадайте про Малєвського, коли будете уряд призначати! Я й по промисловості можу, і по транспорту, широкого профілю фахівець, а ще ваш багаторічний читач та шанувальник українських звичаїв! — Фабрикант несподівано витягнувся, подивився кудись у стелю і заспівав «Ой на горі та женці жнуть». Досить непогано співав, потім розстебнув сюртук і показав, що під ним вишиванка. Я аж розгубився, бо ж серйозні люди, фабриканти та чиновники, вишиванок не носили. — У мене і вдома всі українською балакають. Навіть дружина — хоч із Ревеля, а привчив, бо ми ж, українці, мусимо рідну мову шанувати! Так же, Іване Карповичу? Так! А коли уряд будете призначати, про Малєвського і не забудьте! Готовий служити рідній неньці! Може, ще чогось бажаєте? Вина, закуски, дівчата? У мене