Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Буревартівником. Він інстинктивно потягнувся до молитви, пришитої до лівого рукава в очікуванні того дня, коли постане необхідність вдатися до її допомоги.

— Вони зважуються передбачати майбутнє.

— Це не одне й те ж. От побачиш. На світі стільки речей, що чекають свого дослідника, стільки царин, у які можна спрямувати свій розум. Життя не стоїть на місці. В останньому листі від моєї рідні описуються дивовижні фабріали — неначе пера, що миттю передають написане на величезні відстані. Може, недовго лишилося чекати, доки й чоловіків почнуть навчати грамоті.

— Мені б нізащо не хотілося вивчати щось на подобу цього, — ледь видобув отетерілий Каладін, зиркаючи на Тіена. Невже їхня рідна мати й справді таке говорила? А втім, вона завжди така була. Вільнодумна та відверта.

Але стати буревартівником… Ті вивчали великобурі з метою прогнозування — так, — але ж і вивідували їхні таємниці. Препарували не що-небудь, а самі вітри.

— Ні, — сказав Каладін. — Я хочу бути хірургом. Як батько.

Гесіна всміхнулася.

— Якщо ти обереш цей фах, то — як я й казала — нам залишиться тільки пишатися. Ми з батьком усього лише хочемо, щоби ти знав, що можеш обирати.

Вони сиділи так деякий час, мокнучи під дощем. Каладін прочісував поглядом сірі хмари, силкуючись збагнути, що ж такого цікавого знайшов у них Тіен. Зрештою знизу долинуло шльопання, й обіч будинку показалося лице Ліріна.

— Що це за… Усі троє в зборі? Що ви тут робите?

— Насолоджуємося, — безтурботно відповіла Каладінова мати.

— Чим?

— Нестандартністю, любий, — мовила вона.

Лірін зітхнув:

— Знаєш, серденько, ти інколи поводишся дуже дивно.

— А хіба я тебе не попереджала?

— Твоя правда. Що ж, ходімо. На площі збирається народ.

Насупившись, Гесіна встала й спустилася схилом даху. Каладін кинув погляд на Тіена, й обоє теж підвелися. Старший з братів засунув дерев’яного коника до кишені та, обережно ступаючи по ослизлій крівлі, пошльопав донизу. Коли він зістрибнув на землю, щоками збігли струмені холодної води.

Із главою сім’ї на чолі вони подалися на площу. У Ліріновій поставі проступали тривога й забита зсутуленість, до якої той був схильний останнім часом. Можливо, батько й прикидався, щоби пошити в дурні Рошона, але Каладін підозрював, що якоюсь мірою вона була невдавана. Вимушене марнування сфер гнітило його, навіть попри пов’язану з цим хитрість. Бо надто вже скидалось на капітуляцію.

На міській площі попереду них збирався натовп. Кожен із присутніх стискав парасольку чи кутався в дощовик.

— Що відбувається, Ліріне? — з хвилюванням у голосі запитала дружина.

— Рошон має з’явитися на публіці, — пояснив той. — Велів Ваберові зібрати жителів. Скликати всіх поголовно.

— Під дощем? — запитав Каладін. — Не міг дочекатися Вияснення?

Батько нічого на це не сказав. Їхня родина йшла мовчки, і навіть Тіен посерйознішав. Лірін із сім’єю поминули кілька спренів дощу у формі оплилих, але незапалених свічок, що сягали людської щиколотки — ті стояли в калюжах, випромінюючи тьмяне синювате світло. Окрім як під час Ридання, вони рідко коли з’являлися. Про них казали, що то душі дощових крапель — світні синюваті стовпчики, — які, здавалося, танули, хоча й ніколи не зменшувались у розмірах — з одним-єдиним блакитним оком на маківці.

На момент прибуття лікаревої родини переважно всі містяни вже зібралися й теревенили, стоячи під дощем. Серед них були й Джост із Наґетом, але жоден з них не помахав Каладіну: минули роки, відколи їх можна було хоч умовно назвати друзями. Хлопець здригнувся. Його батьки вважали це містечко домівкою, яку Лірін категорично не хотів полишати, хоч усі вони що день то менше почувалися тут «як удома».

«Скоро мене тут не буде», — подумав він, палко бажаючи здихатися Гартстоуна й залишити в минулому всіх цих зашорених людців. Вирушити туди, де світлоокі — люди честі, прекрасні душею й тілом та гідні високого становища, дарованого їм Всемогутнім.

З’явилася Рошонова карета. За роки служби на тутешніх дорогах вона майже втратила колишню пишноту: золота фарба полущилася, а темне дерево побив гравій. Аж коли екіпаж викотився на площу, Вабер із хлопцями нарешті спромоглися нап’ясти невеличкий тент. Дощ посилився, і його краплі вибивали об тканину лункий барабанний дріб.

Через усіх цих людей довкола в повітрі стояв інший запах. Там, на даху, воно було свіже й чисте. А тепер здавалося сирим і задушливим. Відчинилися дверцята карети. Рошон ще більше погладшав, і його мундир світлоокого, що не сходився в поясі, довелося перекроїти. До кукси правої ноги була причеплена дерев’янка, прихована закотом холоші. Він вибрався з екіпажа, зробив кілька натужних кроків і, буркочучи, пірнув під навіс.

З цим мокрим, відрослим і поріділим волоссям та кошлатою бородою його заледве можна було впізнати. А от очі залишилися все тими ж. Через занадто пухкі щоки вони ще більше скидалися на намистини, але так само палали гнівом, коли той обвів ними натовп. Наче в нього пожбурили каменем, і тепер він шукав винуватця.

А хто це там, у кареті, — Ларал? Але всередині ворушився хтось інший. Коли він виліз, з’ясувалося, що то худорлявий, чисто поголений, сповнений гідності чоловік зі світло-брунатними очима. На ньому була зеленкувата, ретельно випрасувана військова форма парадного зразка, а при боці висів меч. Генерал Амарам? Міцна статура та квадратне обличчя надавали йому по-справжньому вражаючого вигляду. Різниця між ним і Рошоном була приголомшлива.

Зрештою з’явилася й Ларал, вбрана у світло-жовту сукню старовинного фасону — з пишною спідницею й туго затягнутим ліфом. Вона кинула погляд угору, на дощ, а тоді зачекала, доки підскочить лакей із парасолькою. Каладін відчув, як б’ється серце. Вони не спілкувалися відтоді, як та принизила його в Рошоновому маєтку. А все ж Ларал виглядала божественно. Вийшовши з підліткового віку, вона тільки кращала й кращала. Комусь її темне волосся, припорошене чужоземною білявістю, могло здатися непривабливим — адже свідчила про змішане походження, — але в очах Каладіна це лише додавало дівчині шарму.

Його батько, який стояв біля сина, заціпенів і тихо вилаявся.

— Що таке? — запитав Тіен, котрий теж був поруч, і витягнув шию, придивляючись.

— Ларал, — відказала Гесіна. — У неї на рукаві — молитва нареченої.

Каладін здригнувся, і собі помітивши на рукаві її сукні білу латку з синім диґліфом. Вона спалить її, коли про заручини буде оголошено офіційно.

Але… хто він? Ріллір був мертвий!

— До мене