Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

— Годі нам дуріти, — сказала вона, — часу зовсім обмаль. Джоне, звідси видно місце, де я переправлюсь через річку. Он там, за поворотом, біля узлісся.

Джон побачив гребінь даху, кілька димарів, мур, що виднів між деревами, — і в нього стислося серце.

— Я не можу довше затримуватись. Краще не заходити за той живопліт, бо там усе видно. Дійдемо до нього і попрощаємося.

Вони мовчки йшли поряд, рука в руку, до живоплоту, де буйно цвів рожевий і білий глід.

— Мій клуб «Талісман», Стреттон-стріт, Пікаділлі. Листи будуть там у повній безпеці, і я приходжу туди, як правило, раз на тиждень.

Джон кивнув головою. Його обличчя застигло, очі втупилися кудись у простір.

— Сьогодні двадцять третє травня, — промовила Флер. — Дев'ятого липня о третій годині я буду біля «Вакха й Аріадни». Прийдеш?

— Прийду.

— Якщо тобі так само важко, як і мені, то все гаразд. Нехай пройдуть ці люди.

Чоловік і жінка, що гуляли з дітьми, йшли по-святковому повільно.

Останній із них зайшов нарешті у хвіртку.

— Сімейство! — сказала Флер і притулилася до квітучого живоплоту.

Квіти гойднулися над її головою, і рожева китиця торкнулася її щоки. Джон простяг руку і ревниво відхилив її.

— Прощавай, Джоне.

Хвилину вони стояли, стискаючи одне одному руки. Потім їхні уста злилися втретє, а коли роз'єдналися, Флер відсахнулась від нього і зникла за хвірткою. Джон стояв непорушно, притискаючись чолом до тієї рожевої китиці. Пішла! На цілу вічність — на сім тижнів без двох днів! А він втрачає останню нагоду дивитися на неї! Він кинувся до хвіртки. Флер швидко йшла, майже наздогнавши дітей, що відстали від батьків. Вона озирнулася, помахала рукою, потім заквапилась далі, й родина, що поважно простувала стежкою, заступила її від його очей.

Згадалася смішна пісенька:

Педдінгтонський стогін, болю й муки повен,

Вихопився в нього похоронний стогін.

Збуджений, він поспішив назад до Редінгського вокзалу. Всю дорогу до Лондона і далі до Уонсдона він тримав на колінах розгорнуте «Серце нетрів» і складав вірша, настільки переповненого почуттям, що рядки ніяк не хотіли римуватися.

XII. ПРИМХА

Флер поспішала. Швидко рухатись було необхідно: вона запізнювалась, і, коли прийде, їй знадобиться вся її кмітливість. Вона вже минула острови, станцію, готель і вже підійшла до порома, коли побачила човен — у ньому, тримаючись за прибережні кущі, стояв якийсь юнак.

— Міс Форсайт, — сказав він, — дозвольте мені перевезти вас. Я приплив сюди заради цього.

Вона зачудовано подивилася на нього.

— Не дивуйтеся: я пив чай у ваших батьків і вирішив допомогти вам дістатися додому. Мені якраз по дорозі, я збираюся до себе в Пенгборн. Мене звати Монт. Я бачив вас на виставці, пам'ятаєте? Коли ваш батько запросив мене оглянути його картини.

— Ага! — сказала Флер. — Пам'ятаю: хусточка.

Завдяки цьому юнакові вона познайомилася з Джоном; взявши його руку, дівчина ступила в човен. І досі схвильована, задихана, вона сиділа мовчки; та супутник і не думав мовчати. Флер ніколи не чула, щоб людина могла стільки наговорити за такий короткий час. Він сказав, скільки йому років — двадцять чотири; скільки він важить — десять стонів [74] одинадцять унцій; де він живе — тут недалечко; розповів, що він почував у бою і під час газової атаки; розкритикував «Юнону», висловивши мимохідь своє власне розуміння цієї богині; згадав про копію фрески Гойї, зауваживши, що Флер не дуже на неї схожа; побіжно змалював економічне становище Англії; назвав мосьє Профона — чи як його там? — «приємним чоловіком»; зауважив, що в її батька є кілька «прегарних» картин, але є і «допотопні»; висловив надію, що йому дозволять заїхати за нею ще раз і покатати її по річці — на нього можна цілком покластися; запитав її думку щодо Чехова і висловив свою власну; висловив бажання сходити разом з нею на російський балет; визнав, що ім'я Флер Форсайт просто чарівне; вилаяв своїх батьків за те, що на додачу до прізвища Монт вони назвали його Майклом; змалював свого батька і сказав, що коли їй захочеться почитати щось цікаве, то нехай прочитає книгу Йова: його батько схожий на Йова, коли у Йова ще була земля.

— У Йова не було землі, — заперечила Флер, — у нього були тільки вівці та корови, і він кочував з місця на місце.

— Шкода, — підхопив Майкл Монт, — що мій батько не кочує. Ні, мені зовсім не потрібна його земля. У наші часи володіти землею страшенно нудно. Ви не згодні?

— У нашій родині ніхто не володів землею, — сказала Флер. — У нас усяка інша власність. Здається, один із дядьків мого батька мав колись ферму в Дорсеті — із сентиментальних мотивів: наш рід походить із того краю; але це була така дорога забава, що вона не давала йому ніякої втіхи.

— Він продав її?

— Ні, не продав.

— Чому?

— Бо ніхто не купував.

— Старому пощастило!

— Де там пощастило. Батько каже, що це його засмучувало. Його звали Свізін.

— Дивовижне ім'я!

— А ви знаєте, що ми не підпливаємо, а віддаляємось? Бо річка тече собі.

— Чудово! — вигукнув Монт, неуважно занурюючи у воду весла. — Приємно зустріти бистру на слово дівчину!

— А ще приємніше зустріти бистрого на розум юнака.

Монт підніс руку, ніби хотів смикнути себе за волосся.

— Обережно! — скрикнула Флер. — Весло!

— Нічого йому не станеться!

— Ви будете гребти чи ні? — суворо мовила флер, — Я хочу додому.

— Але коли ви підете додому, то я вас уже сьогодні не побачу. Fini [75], як сказала француженка, скочивши в ліжко після молитви. Невже ви не благословляєте долі, що дала вам матір француженку і таке ім'я, як ваше?

— Мені подобається моє ім'я, але його дав мені батько Мати хотіла назвати мене Маргаритою.

— Це було б безглуздо. Якщо не заперечуєте, я зватиму вас Ф. Ф., а ви мене звіть М. М. Гаразд? Це по-сучасному.

— Я згодна на все, аби тільки дістатися додому.

Човен хитнуло — Монт надто глибоко занурив весло.

— Отуди к бісу! — сказав він замість відповіді.

— Прошу вас, гребіть.

— Слухаюсь. — Він кілька разів змахнув веслами, дивлячись на неї з палкою скорботою. — Ви ж знаєте, — вигукнув він, поклавши весла, — що я приїхав побачити вас, а не картини вашого батька.

Флер підвелася.

— Якщо ви не будете гребти, я вискочу з човна і попливу.

— Справді? Тоді я кинуся в воду слідом за вами.

— Містере Монт, вже пізно, і я