Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 232 233 234 ... 323
Перейти на сторінку:
хлопчиком. З-за онучі витягнув троячку, теж стару, пом’яв її, помацав, поклав передо мною і каже: «Це тобі за сорокоуст по моїй старій, пом’яни її за упокій її душі…» — «Дідусю, — кажу, — ти троячку свою візьми, твою стару я й так пом’яну… А ти здалека прийшов?» — «Здалека, десять днів ішов». — «Скільки ж тобі років буде?» — «Збився я, але, мабуть, понад сто». — «Діти є?» — «Нікого, всі померли, стара жива була, шістдесят років прожили, звикли, жаліла вона мене, і я її любив, і вона померла…» — «Старцюєш?» — «Старцюю… Зроби ласку — візьми троячку, відслужи сорокоуст…» — «Та гаразд, — кажу, — ім’я скажи». — «Чиє?» — «Старої своєї». Він на мене і витріщився невидющими очима: «Як звали її? Забув, з голови випало… Молода була, молодицею звали, потім хазяйкою звали, а вже потім — бабою та й бабою…» — «Як же я без імені поминати її буду?» Сперся він на подорожню палицю, довго стояв: «Еге, — каже, — забув, від злиднів це, трудно жили. Гаразд, піду допитаюсь, може, люди ще пам’ятають…» Повернувся цей старий уже восени, витягнув з-за онучі ту саму троячку: «Узнав, — каже, — на селі один чоловік згадав: Петрівною її звали».

Всі шістнадцять молодух стояли, опустивши очі, стуливши губи. Молоді чоловіки їх, напружено-червоні від тісних комірів сорочок, стояли обік з ними не ворушачись. І люди затихли, слухаючи.

— Руська людина, як бур’ян глухий, росла, імені свого не пам’ятала. Пани панували, купці грошики загрібали, наше попівство ладаном кадило, і вам би, красуням, у ті прокляті часи не з жилки в жилку гарячу кров переливати, а в’янути, як квітам у бур’яні, не розцвівши. — Кузьма Кузьмич урвав промову, ніби задумавшись, зняв камилавку, почухав лисину. Надія Власова спитала неголосно:

— Тепер можна йти?

— Ні, зажди… Ось мені наприкінці життя і довелось побачити саму справедливість. Не така, як про неї писано у Некрасова. Читали, мабуть? Ні… і не така, як мріялось мені, бувало, коло річки, увечері, на самотній риболовлі, сидячи коло багаттячка та припліскуючи на шиї комарів. Справедливість — войовнича, грізна, непримиренна… Правду треба сказати, — не раз я лякався її. Як почнуть з кулемета строчити та вилетять вершники з клинками, — тут уже не до філософії. (По юрбі пройшов стриманий сміх). Справедливості не знайдеш ні там, — він показав на купол, — ні круг себе. Справедливість — це ти сама, безстрашна людино. Бажай і наважуйся. Чого ж ви дивитесь на мене? Чи, може, я незрозуміло говорю? Прийшов я сюди, щоб навчити вас гуляти… Будете ви сьогодні, — і він став показувати рукою пойменно, — Олю, Надю, Степанидо, Катерино, танцювати так, щоб підлога вгиналася, щоб у Миколи, Федора, Івана очі горіли, як у шалених. Все… Проповідь скінчена.

Кузьма Кузьмич обернувся до народу спиною і пішов у ризницю.

Комісар полку, Іван Гора, повернувся з Царицина, де йому розказали, що продзагони, які приїжджають з Петрограда й Москви, не завжди справляються з завданням. Люди в них трапляються недосвідчені, озлоблені від голоду і, бачачи, як на селі їдять гусей, втрачають самовладання. Один такий загін зник без вісті, другий був виявлений на станції Воронеж у запечатаному товарному вагоні, там лежали троє пітерських робітників з розпоротими животами, набитими зерном, у одного прибита до лоба записка: «Жери досхочу».

Комісар обіцяв царицинським товаришам допомогу. Повернувшись у полк, він почав підбирати людей у загін, спочатку поговоривши з ними. В село Спаське призначив їхати Латугіна, Байкова і Задуйвітра; викликав їх до себе в хату, де раніш було голо й нетоплено, а тепер, коли повернулася з госпіталю Горпина, підлога була заметена, коло порога лежала рогожа, на столі — вишиваний рушник, і пахло вже не кислою махрою, а печеним хлібом; попросив товаришів добре витерти ноги.

— Сідайте. Що скажете доброго?

— Ти що скажеш? — відповів Латугін.

— Та от чув, нібито наші хлопці неохоче їдуть по хліб.

— І при чому тут — охота, неохота? Треба — поїхали. Тобі ще — щоб з охотою!

— Та діло це дуже делікатне.

Іван Гора, сидячи спиною до вікна, звернувся до Заду йвітра, що похмуро стукотів нігтями по столі:

— Ти, хлібороб, що ти про ці справи думаєш?

— Тобі скільки пшениці треба взяти в Спаському?

— Багатенько. З ста шістдесяти двох дворів — чотири з половиною тисячі пудів зерна, за класовою розверсткою, звісно…

— Стільки навряд чи дадуть.

— За тим вас і посилаю, щоб дали. Посилаю без зброї, товариші.

— Вона й ні до чого, — пробурчав Латугін.

— Без неї запальніше будеш доводити, — сказав Байков, підморгнувши. — Не до ворогів їдемо, — до своїх.

— І до своїх, і до ворогів, — суворо сказав Іван Гора.

— Слухай, комісаре, — сказав Задуйвітер, — я не задкую, май це на увазі. Але не наше все-таки це діло — в чужі комори лазити. Противно.

— А ти як думаєш, Латугін?

— Не лізь ти до мене в душу, Іване… Привеземо тобі хліб, і — край.

— А ти, Байков?

— А я помор, я людина артільна.

— Товариші, ось для чого я вас покликав, — Іван Гора поклав великі руки на стіл і почав говорити тихим голосом, як батько з синами. — Хлібна монополія — це станова жила революції. Скасуй зараз монополію, — хоч би скільки ми поту і крові своєї проливали, — хазяїном таки буде куркуль. Не колишній крамар, з відерним самоваром, але — підкований, у семи лугах виварений, гартований…

— Та який — куркуль, куркуль? — крикнув Задуйвітер. — Поясни ти мені. У мене в хазяйстві дві корови. Хто я?

— Не в коровах річ, а чия буде влада? Сільський куркулик день і ніч про це думає. Він і наймита відпустив, він і корову зарізав, і землі восени не орав, і на мітингах кричить, голосує за Ради. Він міцненький, як блоха.

1 ... 232 233 234 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"