Читати книгу - "Джерело"

У вирі обурення проти Ґейла Вайненда про Рорка майже забули. Найлютіші протести сипалися на Вайненда від його власних читачів: жіночих клубів, духовенства, матерів, дрібних торговців. Алву Скаррета утримували якнайдалі від кімнати, де щодня вивантажували кошики листів до редактора; він почав читати ці листи — але його друзі з числа працівників запобігли повторенню, боячись, що в нього станеться серцевий напад.

Журналісти «Знамена» працювали мовчки. Більше не було ані скрадливих поглядів, ані пошепки мовлених лайливих слів, ані пліток у туалетах. Кілька осіб звільнилися. Решта працювали далі — повільно, неохоче, мов люди, які пристібають ремені безпеки в очікуванні неминучого зіткнення.

Ґейл Вайненд зауважив уповільнений темп у всьому, що відбувається навколо нього. Коли він входив до редакції «Знамена», його працівники ціпеніли; коли він кивав їм, їхні вітання запізнювалася на секунду; коли він обертався, то бачив, що вони дивляться йому вслід. «Так, містере Вайненд», що завжди лунало у відповідь на його накази без паузи між останнім звуком його голосу і першим звуком відповіді, зараз припізнювалося, і ця пауза ставала відчутнішою, тому відповідь лунала як речення зі знаком питання, поставленим не наприкінці нього, а на початку.

«Один маленький голос» мовчав про випадок із Кортландтом. Вайненд викликав Тухі до свого кабінету наступного дня після вибуху і сказав:

— Послухайте, ви. Жодного слова у вашій колонці. Ясно? Те, що ви робите і про що верещите на стороні, мене не обходить — поки що. Але якщо ви галасуватимете забагато, я з вами розберуся, коли все закінчиться.

— Так, містере Вайненд.

— І поки існує ваша колонка, ви глухий, німий і сліпий. Ви ніколи не чули про жоден вибух. Ви ніколи не чули про людину на ім'я Рорк. Ви навіть не знаєте, що таке Кортландт. Поки працюєте в цій будівлі.

— Так, містере Вайненд.

— І не потрапляйте мені на очі надто часто.

— Так, містере Вайненд.

Адвокат Вайненда, його давній друг, який працював для нього протягом багатьох років, намагався зупинити його:

— Ґейле, у чому річ? Ти поводишся, наче дитина. Наче молодий-зелений початківець. Опануй себе, чоловіче.

— Стули пельку, — огризнувся Вайненд.

— Ґейле, ти… ти був найуспішнішим видавцем на світі. Хіба я повинен говорити очевидне? Непопулярні справи — небезпечний бізнес для будь-кого. А для популярної газети — це самогубство.

— Якщо ти не стулиш пельку, то підеш збирати речі, і я знайду собі іншого неперебірливого адвокатика.

Вайненд почав сперечатися про цей випадок із впливовими людьми, з якими зустрічався на ділових ланчах та вечерях. Він ніколи не сперечався на жодну тему; він ніколи не просив. Він просто повідомляв остаточне рішення шанобливим слухачам. Тепер слухачів не було. Він зіткнувся з байдужою мовчанкою, сумішшю нудьги й обурення. Люди, які дослухалися до кожного його слова на теми біржових операцій, нерухомості, реклами, політики, не виявляли жодного зацікавлення його думками про мистецтво, велич або абстрактне правосуддя.

Він вислуховував такі відповіді:

«Так, Ґейле, так, звісно. Хоча я вважаю, що з його боку це було жахливо егоїстично. І в цьому проблема сучасного світу — в егоїзмі. Хоч куди поглянь, забагато егоїзму. Саме про це писав у своїй книжці Ланселот Клоукі — дивовижна книжка, там усе про його дитинство, ти ж її читав, я бачив твоє фото з Клоукі. Клоукі об'їздив увесь світ, він знає, про що пише».

«Так, Ґейле, але чи не занадто старомодно ти поводишся у цій справі? Навіщо всі ці балачки про велику людину? Що захопливого у возвеличенні укладальника цегли? І кого саме називати великим? Ми всі складаємося із залоз, хімічних сполук і того, що їмо на сніданок. Я думаю, Лойс Кук дуже добре це пояснила у своїй чудовій невеличкій книжечці — як там вона називається? — так, у „Хороброму Жовчному Камені“. Твоє власне „Знамено“ страшенно вихваляло цю маленьку книжечку».

«Але послухай, Ґейле, потрібно насамперед думати про інших людей, а вже потім про себе. Я вважаю, якщо людина немає любові в своєму серці, вона не може бути хорошою. Я почув це у вчорашній виставі. Це була видатна вистава — за новою п'єсою Айка, чорт забирай, як же його прізвище? — ти повинен це побачити. Жуль Фауґлер казав, що це смілива й ніжна поема для сцени».

«Ти говориш усе правильно, Ґейле, і я не знаю, як тобі заперечити, не знаю, де ти помиляєшся, ось лише мені це здається неправильним, тому що Еллсворт Тухі — зрозумій мене правильно, я не згоден із політичними поглядами Тухі, я знаю, що він радикал, але, з іншого боку, ти повинен визнати, що він видатний ідеаліст із серцем великим, наче будинок — так-от, Еллсворт Тухі сказав…»

Мільйонери, банкіри, промисловці, підприємці — всі вони не могли зрозуміти, чому світ котиться до пекла, як вони нарікали під час промов.

Одного ранку, коли Вайненд вийшов зі свого автомобіля перед «Знаменом» і переходив через тротуар, до нього підбігла жінка. Вона очікувала на нього біля входу. Жінка була огрядна, середніх літ, вбрана у брудну бавовняну сукню і пом'ятий капелюшок. У неї було бліде обвисле обличчя, безформний рот і чорні круглі блискучі очі. Вона зупинилася перед Вайнендом і жбурнула йому в обличчя жмуток гнилої бурякової гички. Буряків не було, лише гичка, м'яка і липка, зв'язана мотузочкою. Вдаривши його по щоці, гичка впала на тротуар.

Вайненд незворушно стояв і дивився на жінку. Він бачив її білу плоть, тріумфально роззявлений рот, обличчя самовпевненого зла. Якийсь перехожий ухопив жінку, і вона почала нецензурно лаятися. Вайненд підніс руку, похитав головою, жестом попросив відпустити її та увійшов до редакції із зеленкувато-жовтою плямою на щоці.

— Еллсворте, що нам робити? — стогнав Алва Скаррет. — Що нам робити?

Еллсворт Тухі всівся на краю стола і всміхнувся так, наче хотів поцілувати Алву Скаррета.

— Еллсворте, чому вони не припинять цієї бісової справи? Чому не станеться нічого, щоб прибрати цю справу з перших сторінок? Невже ми не можемо відшукати якоїсь теми про міжнародну ситуацію чи щось таке? За все своє життя я ще ніколи не бачив, щоб люди шаленіли через таку дрібницю. Якийсь там вибух! Господи, Еллсворте, це ж історія для останньої шпальти.