Читати книгу - "Нарис Історії ОУН"

238

[8] Див. „Америка”, ч. 15, 8 лютого 1936.

239

[9] „Америка”, ч. 81, 19 липня 1934.

240

[10] Див. „Вісник ОДВУ”, ч. 23-24, Нью-Йорк, серпень-вересень-жовтень 1934, стор. 12.

241

[11] У відозві УВО прізвище Пєрацький транскрибується як Пєрацкі.

242

[12] Про справу Кособудзького див. Акт обвинувачення Варшавського процесу, стор. 85-86 і 90, про Юзефського – там само, стор. 88. Крім того, зізнання Підгайного, Мигаля й Качмарського.

243

[13] Перед польськими слідчими чинниками Підгайний заявив, що він зумисне не допустив до виконання того атентату, бо тоді якраз нібито він довідався від д-ра Ст. Шухевича, що польський уряд підготовляє широку амнестію для всіх політичних в'язнів, отже ОУН повинна на той час стриматися з терористичною діяльністю. Тому-то, – казав Підгайний, – він виготовив іншу бомбу, схожу на справжню, але безвартісну, й дав її бойовикові підкласти під крісло Кособудзького. Чи воно справді так було, чи це був тільки викрут Підгайного, невідомо.

244

[14] Середовище „Еміґраційного Державного Центру УНР”, очоленого Андрієм Лівицьким, змальовувало воєводу Юзефського подібно, як Голуфка і Пєрацького, „великим приятелем українців”, бо Юзефський прийняв до польської державної адміністрації декого з східноукраїнських діячів, однодумців Лівицького. Згадуючи про це, „Розбудова Нації” (чч. 7-8, липень-серпень 1932, стор. 222) навела факти, які об'єктивно свідчать про ту „приязнь” Юзефського до українського народу: „Як цей „приятель” прислужився для українського народу, – читаємо в цитованому журналі, – свідчать такі числа за час його славної діяльности: замкнено повітову централю „Просвіти” у Володимирі Волинському і 60 філій; у пов. Ковель замкнено централю та 90 філій „Просвіти”; в пов. Рівне – централю і 70 філій; в пов. Дубно замкнено 80 читалень; в пов. Луцьк централю й усі її філії; а ось останньо в пов. Крем'янець замкнено централю і 106 читалень. Разом – 6 повітових централь і приблизно 500 філій, читалень і бібліотек, що обслуговували 10,000 членів і коло 40.000 нечленів. У читальнях було 40 тисяч книжок, з яких половину понищила поліція. До того треба врахувати ще й численні українські кооперативи, з яких лише в пов. Дубно замкнено 19, а коло 40 примушено різними шиканами припинити свою діяльність”.

245

[15] Два великі процеси, варшавський і львівський, щільно пов'язані з періодом 1933-34 років, і тому, хоч вони відбулися в піврічній відстані, ми обговорюємо їх на цьому місці.

246

[16] Вік підсудних поданий в Акті обвинувачення за станом другої половини 1935 року.

247

[17] Див. „Свобода”, ч. 7, 10 січня 1936.

248

[18] Виразний натяк на митрополита Шептицького і його брата.

249

[19] Свобода”, ч. 300, 26 грудня 1935.

250

[20] „Свобода”, ч. 24, 30 січня 1936 р.

251

[21] „Діло”, Львів, ч. 140, 25 червня 1936 і наступні числа. „Свобода”, ч. 163, 15 липня 1936 і наступні числа.

252

[22] Цієї частини промови д-ра Старосольського тодішня польська цензура не дозволила публікувати в пресі, тому дослівний її текст не зберігся.

253

[23] „Свобода”, ч. 162, 14 липня 1936; „Америка”, ч. 88, 30 липня 1936. Обидві ці газети передрукували за західньоукраїнською пресою („Діло”, „Новий Час”) тільки те, що в той час дозволила друкувати з промов польська цензура. Нецензурований текст промови не зберігся.

254

[24] Амнестію, якою замінювано кару смерти на досмертне ув'язнення, було проголошено щойно напередодні Варшавського процесу, тому протягом року слідства перед Бандерою стояло мариво шибениці.

255

[25] „Свобода”, ч. 161, 13 липня 1936. (За львівським щоденником „Діло”).

256

[1] „Неділя” від 11.VI.1933 р. подає: М. Фіника.

257

[2] Під час большевицької окупації, як вояк УПА розірвав себе Гранатою 1946 р. у Вільшанах, щоб не попасти живим в руки большевицької облави.

258

[3] Тут горбочок, там долина, буде в с.... Україна.

259

[4] Жарт.

260

[5] „Новий Час”, 2.7.1935, ч. 144.

261

[6] Це „473 Розпорядження Президента Річпосполитої” від 17.6.1934 р. мало такі підписи: І. Мосціцький – президент, Л. Козловський – міністер внутрішніх справ, В. Завадський – мін. скарбу, Чеслав Міхаловський – мін. справедливости, В. Єнджеєвич – мін. віровизнань і освіти, Наконєчнікоф-Клюковський – мін. хліборобства, Г. Флояр-Райхман – мін. промислу і торгівлі, М. Буткєвіч – мін. комунікації, Ю. Пацьорковський – мін. суспільної опіки, Калінський – мін. пошти і телеграфів.

262

[7] З літератури про концентраційний табір у Березі Картузькій заслуговує на увагу насамперед книга спогадів В. Макара „Береза Картузька”, Торонто 1956 р., до якої додано теж список в'язнів того табору (правда, не повний, бо тільки 176, і з деякими неточностями). Крім цього, у 1935 р. появилася в Америці книжка українською мовою „Береза Картузька”, без подання автора, а в Канаді 1936 р. – книжка комуніста Федора Малика: „Що я бачив і пережив у Березі Картузькій”. Коротші спогади друкували в українській пресі: Борис Вітошинський („Українець-Час”, Париж, липень 1954), Володимир Ґоцький („Українська Думка”, Лондон, листопад-грудень 1954), Василь Качмар (Календар „Українського В-ва”, Краків 1941) та інші.

263

[1] Цей уступ і наступні розділи є опрацьовані іншим автором.

264

[2] Л. Ребет „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66.

265

[3] „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66 і 67.

266

[4] „Як головне завдання, поставлено було ціль мережі підготову до збройного виступу на випадок війни” – пише Ребет („Світла і тіні ОУН”, стор. 67) – але він не пише, а що ж перед „випадком війни” задумано оперативно діяти революційній організації, і як їй бути як дійовій силі, коли „випадку війни” не буде?

267

[5] Л. Ребет пише про це: „В середині тридцятих років виринула проблема важкого конфлікту між організацією в Україні і проводом за кордоном ... Першим показником того слід уважати переказане Ст. Бандерою з тюрми підозріння, що хтось із закордонного штабу, найправдоподібніше Я. Барановський, діє як польський провокатор. Підозріння це базувалося на тому, що, як переказував мені брат Ст. Бандери, повернувся з побачення