Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Мені було трохи зле. Я знав, що Бранд — брехун, і все ж його слова схвилювали мене.

Але я завжди мав хист швидко засинати, тож заплющив очі й заснув.

5

Я прокинувся, відчувши чиюсь присутність. Або, можливо, це були якийсь шум та відчуття чиєїсь присутності. Що б там не було, але я прокинувся і був певен, що не сам. Міцно стиснув Ґрейсвандір і розплющив очі. Більше не ворушився.

Печеру заливало м'яке, схоже на місячне світло. Всередині застигла, ймовірно, людська постать. Освітлення було настільки погане, що я не міг точно сказати: стоїть новоприбулий до мене обличчям чи спиною. Але за мить він ступив крок мені назустріч.

Я скочив на ноги, вістря меча вперлося в груди невідомого. Він застиг.

— Мир, — промовив чоловічий голос на тарі. — Я лише шукав сховок від бурі. Можна, я розділю з тобою печеру?

— Якої бурі? — запитав я.

Відповіддю мені були принесені з поривом вітру гуркіт грому і запах дощу.

— Гаразд, це таки схоже на правду, — сказав я. — Розташовуйся.

Він сів глибоко в печері, біля правої стіни. Склавши ковдру кілька разів, я сів навпроти чоловіка. Нас розділяло близько чотирьох метрів. Я намацав люльку і дістав її, а тоді спробував запалити сірник, який приніс із Тіні Земля. Він спалахнув, урятувавши мене від купи проблем. Тютюн, змішуючись із вологим бризом, гарно пахнув. Я наслухав звуки дощу і придивлявся до темного силуету мого сусіда. Я саме обдумував кілька можливих небезпек, як до мене звернувся голос, який не належав Бранду.

— Це неприродна буря.

— Он як? Чому?

— По-перше, вона йде з півночі. У цю пору року бурі ніколи не приходять з півночі.

— Так і пишеться історія.

— До того ж я ще ніколи не бачив, щоби буря так поводилась. Увесь день спостерігав за її наближенням — суцільна лінія, що рухається повільно, а фронт нагадує пластини зі скла. Так багато блискавок, що вона скидається на комаху-монстра зі сотнею сяючих лап. Вельми неприродно. А після неї все викривляється.

— Подібне буває під час дощу.

— Але не так. Здається, що все змінило свої обриси. Попливло. Неначе буря плавить світ або забирає його форму.

Я здригнувся — вирішив, що вже достатньо далеко від темних хвиль, тож можу трохи відпочити. Хоча чоловік міг помилятись, і це була звичайна незвична буря. Але ризикувати не хотілося. Підвівшись, я став спиною до входу. Свиснув.

Жодної відповіді. Я повернувся назад і понишпорив навколо.

— Щось трапилося?

— Мій кінь зник.

— Може, він пішов?

— Певно. Хоч я гадав, що Зірка має більше мізків.

Я пройшов до входу в печеру, але так нічого й не побачив. Змок до нитки і повернувся назад до лівої стіни.

— Як на мене, то це схоже на звичайнісіньку бурю, — сказав я. — У горах вони ще й не такі бувають.

— Ти, мабуть, знаєш ці землі краще за мене?

— Ні, я просто мандрую і збираюся не зупинятися.

Я доторкнувся до Каменя. Свідомістю занурився в нього, а потім рушив угору й назовні. Наказав бурі, яку відчував довкола себе, піти геть — червоні пульсації енергії співвідносилися з моїм серцебиттям. Я обіперся на стіну, знайшов іще один сірник і розкурив люльку. Навіть силам, якими я маніпулював, потрібно було трохи часу, аби впоратися з таким великим штормовим фронтом.

— Довго вона не бушуватиме, — запевнив я.

— Звідки ти можеш знати?

— Привілейовані джерела інформації.

Чоловік усміхнувся.

— Якщо вірити деяким оповідям, то саме так і кінчається світ[104],— усе почнеться з дивної бурі, що прийде з півночі.

— Так і є, — сказав я. — Це саме вона. Гадаю, нема чого хвилюватися. Так чи інакше, але скоро все закінчиться.

— Камінь, що ти носиш... Він світиться.

— Так.

— Але ж ти жартував про кінець світу, чи не так?

— Ні.

— Через тебе мені згадалися рядки зі Святої Книги: «Прийде поперед бурі Архангел Корвін, і світло литиметься з його грудей...» Тебе ж не Корвіном звуть, правда?

— А що там далі?

— «Коли спитають його, куди прямує він, то відповість: „До краю землі“. І там не знатиме він, ні який ворог допоможе йому проти ворога іншого, ні кого торкнеться Ріг».

— Це все?

— Про Архангела Корвіна — так, — відповів він.

— Раніше я вже потрапляв у такі халепи з Писаннями. Вони розповідають достатньо, аби зацікавити, але для миттєвого застосування цього замало. Здається, що автору в насолоду вабити читача. Один ворог проти іншого? Ріг? Ущипніть мене.

— Куди ти прямуєш?

— Якщо не знайду коня, то не дуже й далеко.

Я підійшов до входу в печеру. Негода вщухала, з-поза хмар на заході та сході пробивалося світло, схоже на місячне. Я подивився на обидва напрямки уздовж дороги, потім схилом униз на долину. Жодного коня навколо. Я повернувся до печери. Тієї ж миті почув іржання Зірки звідкись із-під себе.

Я окликнув незнайомця.

— Мушу їхати. Ковдру залиш собі, якщо хочеш.

Не знаю, відповів він чи ні, та я вже вийшов назустріч мряці й простував схилом униз. Знову вплинув через Камінь на довкілля — і вщухла мжичка, що змінилася туманом.

Камені були слизькими, та я пройшов уже половину схилу, ні разу не перечепившись. Зупинився, щоб передихнути та зорієнтуватися. Не був упевнений, звідки саме чув іржання Зірки. Сяйво місяця посилилося, видимість зросла, але я, проте, майже не бачив дороги перед собою. Кілька хвилин прислухався.

За деякий час я знову почув іржання — ліворуч та знизу, з-під чи то темної брили, чи то купи каменюк, чи то оголеної гірської породи. Мені здалося, що в нижній частині каменя щось ворухнулось. Я швидко, як тільки міг, помчав у тому напрямку.

Спустившись схилом до пологої долини, я рухався до місця дії крізь туман, що тягнувся від землі. Роздмухані західним вітерцем пасма сріблисто звивалися навколо моїх литок.

До мене долинав змішаний із тріском гуркіт, неначе щось важке тягнули або котили по каменях. Потім унизу темної купи, до якої я наближався, на мить спалахнуло світло.

Підкравшись трохи ближче, я побачив у