Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Коли я нарешті дістався кам'яного громаддя, навколо знову запала тиша. Я притиснувся вухом до каменя, але нічого не почув. Байдуже, хто це був, але вони забрали мого коня. Я ніколи не любив конокрадів і свого часу кількох навіть убив. Зараз мені конче потрібна була моя Зірка. Тож я обмацав усе навколо, шукаючи краї цієї кам'яної брами.

Окреслити її контури пучками пальців виявилося дуже просто. Зараз я, певно, упорався навіть швидше, ніж якби займався цим при денному світлі. Тоді б усе змішалося й злилося, лише обманюючи око. Визначивши її місцеперебування, я заходився шукати якусь ручку, що відчиняла б двері. Ці людці були доволі невисокими, тож я шукав знизу.

Зрештою я виявив щось дуже схоже на ручку в належному місці й схопився за неї.

Потягнув на себе, але двері не піддавались. Або місцеві мешканці були непропорційно сильними, або я пропустив якийсь фокус.

Байдуже. Є час для тонкощів, а є — для грубої сили. Я одночасно і гнівався, і квапився, тож рішення було прийнято миттєво.

Знову потягнув плиту на себе. До краю напружив м'язи рук, плечі та спину, шкодуючи, що поряд нема Джерарда. Двері заскрипіли. Я продовжував тягнути. Вони повільно зрушили — може, на дюйм, — а потім застрягли. Я не зупинявся, навіть посилив старання. Знову скрип.

Відкинувшись назад, я змістив вагу і вперся лівою ногою в кам'яну стіну біля дверей, щоб і тягнути, і штовхати водночас. Знову все заскрипіло й затріщало — плита зрушила ще приблизно на дюйм. Опісля вона остаточно застрягла.

Я відпустив її і випростався, розминаючи руки. Потім плечем повернув двері у зачинене положення. Зробивши глибокий вдих, знову взявся до справи.

Поставив ліву ногу туди, де вона була раніше. Тепер — жодного поступового нарощування сили. Я відразу штовхнув і смикнув.

Пролунав ляск, усередині щось загуркотіло, і двері з тріском відчинилися десь на пів фута. Скидалося, що тепер вони рухаються легше, тож я звівся на ноги та став в інше положення — тепер спиною до стіни — і відшукав зручну точку прикладання сили, щоб виштовхнути їх назовні.

Цього разу двері пішли спокійніше, але коли вони почали відчинятись, я втримався від спокуси впертись у них ногою і штовхнув з усієї сили. Двері розчахнулися на всі сто вісімдесят градусів і з гучним бемканням ударилися об камінь: тріснули в кількох місцях, захиталися та гуркотливо бахнули об землю, розбившись при цьому на друзки.

Ґрейсвандір опинився в моїй руці ще до падіння дверей. Присівши, я потай визирнув з-за рогу.

Світло... Вдалині від маленьких ламп, що звисали на гаках уздовж стіни, лилося сяйво... Біля сходів, що вели вниз... Туди, де світла було більше і лунали звуки... такі схожі на музику...

І нікого не було навкруги. Я припускав, що скажений гамір, який я здійняв, привернув чиюсь увагу, але музика звучала й далі. Або звуки — якимось чином — до них не долинули, або їм було начхати. Як би там не було...

Я випростався і ступив на поріг. Моя нога вдарилась об якусь металеву штуку. Я підняв її і роздивився. Погнутий засув. Це означало, що вони замкнули двері за собою. Я кинув залізяччя через плече й почав спускатися.

Поки я наближався, мелодії скрипок та волинок гучнішали. Зі спалахів світла я зрозумів, що праворуч від сходів було розташоване щось схоже на залу. Чув дрібні кроки — їх було дуже багато. Більше не переймаючись дотриманням тиші, я поквапився вниз.

Коли повернувся та оглянув залу, переді мною постала сцена, що вийшла зі сну якогось п'яного ірландця. Задимлена, освітлена смолоскипами зала повнилася купою червонопиких чоловічків метрового зросту, вбраних у зелені жупани. Вони танцювали і кухоль за кухлем пили ель, вигопцювали запаморочливий танок на стільницях, щирилися, реготали і галасували. Уздовж стіни стояли величезні діжі; біля однієї відкоркованої вишикувалася черга місцевих п'яничок. У дальньому кінці приміщення палав величезний камін, дим від нього тягнувся до тріщини в кам'яній стіні понад парою проходів, що вели невідомо куди. Поруч стояла Зірка, прив'язана до кільця в стіні, а біля неї опасистий гном у шкіряному фартуху наточував якісь підозрілі інструменти.

Кілька облич повернулося в мій бік, хтось закричав — і музика раптово стихла. Запала майже абсолютна тиша.

Мечем, піднятим у позицію en garde[105], я вказав через залу на Зірку. Тоді до мене повернулися всі обличчя.

— Я прийшов по свого коня, — сказав я. — Або ви негайно приведете його сюди, або я сам піду по нього. У такому разі проллється багато крові.

Один із чоловічків праворуч від мене (він був товстішим та сивішим за решту) прочистив горлянку.

— Прошу пана, — почав він, — але як ви сюди потрапили?

— Вам потрібні будуть нові двері, — відповів я. — Йдіть погляньте, якщо хочете. Може, це має для вас якесь значення, а я гадаю, що таки має. Я почекаю.

Я відступив і обіперся на стіну.

Чоловічок кивнув.

— Так і зроблю.

Він стрілою промчав біля мене.

Я відчув, як народжена гнівом сила переливалася між мною і Каменем. Одна частинка мене хотіла різати, рубати та колоти усе на моєму шляху до Зірки, інша бажала гуманнішої поведінки з істотами, значно меншими за мене. А третя — можливо, найрозумніша частка — припускала, що ці коротуни не такі вже і прості. Тож я чекав, чи моє майстерне відчиняння дверей справить враження на їхнього представника.

За мить він повернувся і старанно обійшов мене.

— Приведіть мені його коня, — наказав він.

Раптовим поривом вітру залою прокотився шепіт. Я опустив меч.

— Прошу вибачення, — мовив сивочолий. — Ми б не хотіли сваритися з таким, як ви. Знайдемо собі харч деінде. Сподіваюся, ви не ображаєтеся?

Коротун у шкіряному фартуху відв'язав Зірку й пішов до нас. Завсідники відступали, пропускаючи його.

Я зітхнув.

— Вважатимемо, що все вирішилося. Пробачмо і забудьмо, — сказав я.

Гном схопив кухоль з найближчого стола і простягнув мені. Побачивши вираз мого обличчя, він відсьорбнув з нього першим.

— То, може, вип'єте з нами?

— Чому б ні? — видав я