Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Відмахнувшись від цих безглуздих вигадок, я вивернувся і обігнув її по дузі, пішов далі коридором. У спину мені долітає про мої приземлення і ланцюги… Останнє змушує мене зупинитися! Їх на мені не було. Але коли я їх позбувся? 

“Хто зняв ланцюги з мене?” – хотів запитати саме це, але натомість сказав зовсім інше.

– Це не доказ. Вона так приземлялася постійно.

Я пішов далі в якомусь незрозумілому для себе стані. Не те щоб у спокої, а радше ступорі що не давав думати і відчувати. Поки я не почув одне ім’я…

– … Ілайя і вона була твоїм першим коханням…, але Ілайя тебе зрадила…, отруївши.

Всередині мене щось обірвалося. Тіло заціпило на місці, а у грудях заперло дихання. Я не відчув злості за цей спогад, а радше розчарування, сум і біль що рвав мені душу. Але також викликало в мені здивування, звідки вона про це знає? Я обернувся до неї разом з цим запитанням.

– Бо ти сам мені про це розповів.

Що? Ні. Я б такого ніколи не зробив. Та що там не зробив, я ще нікому у житті не розповідав про це! Людська жінка наполягла що міг, згадавши про мою купівлю і угоду…

– Угоду? – не розуміючи про що вона, запитав.

І на що отримав, що їй треба було позбутися шлюбу і за мою допомогу, вона мені пообіцяла свободу. Від комічності цих слів, в мене викликали нервовий смішок. 

– Тобто ти серйозно зараз віриш в те, що я повірю у те чого навіть не було? Що ти мене купила і запропонувала свободу. Більшої маячні я в житті не чув!

– Тоді як ти поясниш те, що ти зараз у Драґарі і на тобі немає арабських артефактів? 

– Хтозна, а що, як я втік від такої “доброї” господарки як ти. – відказав зі злісною посмішкою, щоб навмисне втоптати її брехні у багнюку!

– Ти не тікав. – ці слова одразу збили мою пиху і стерли посмішку з моїх губ. Правда. 

Я вказав їй на очевидний факт того, що вона тут робить. Вона прийшла сюди, щоб забрати свою іграшку якою ще не награлася!

– Тоді скажи, ти пам’ятаєш як ти тікав від мене? Якщо пам’ятаєш, то розкажи я залюбки послухаю.

Її голос звучав упевнено. Не тремтів і не ламався. Він був твердий і рівний. А я трясця не пам’ятав нічого!

– Ти не тікав від мене, адже сам вирішив залишитися. – її м’який, тихий голос змусив мене заспокоїтися. Я залишився? Чому? Її запах… почуття і тяжіння. Вона моя пара… Ні! Людина не може бути мені парою! Тільки не вона! Я не прийму її! Але… чому мені так боляче від цих заперечень?

– І чому ж не втік? – запитав тихим, здавленим голосом.

– Бо ти сказав що я, є твоєю істиною парою.

Її слова чітко і різко різонули по тому, що я увесь цей час заперечував і не хотів вірити. Коли вона промовила це у голос…вона не збрехала мені. Це правда. Але чому тоді я цього не пам’ятаю? Чому не можу пригадати власну істину що стоїть прямо переді мною?! 

Я не знав що мені робити. З однієї сторони все моє єство рвалося до неї, а з іншої я сам себе стримував власним страхом. Знову довіритися людині. Але ж вона моя пара… Але навіть так, це не гарант того що вона мене не зрадить як і попередня.

Мов у якомусь тумані і німоті я розвернувся і пішов геть. У голові було порожньо, а тіло було мов зроблене з вати… все навколо… здавалося таким не реальним…

– Ноксе… 

Серед цієї примарності, мене змусив зупинитися тихий шепіт мого імені і трепет власного серця що рвалося кожен раз із грудей коли чуло власне ім’я, вимовлене її голосом. Її вустами… 

“Ні. Схаменися і прийди до тями Ноксоре Дра-Ґолд! Не повторюй минулих помилок! Будь розсудливим і не йди на поклик власних почуттів і емоцій! Думай холодним розумом!” – гарчав крізь зуби собі подумки.

– Ти не моя пара – видих останні слова що прорізали холодним лезом моє серце.

Я втягнув повітря і на язиці я відчув її емоції… сум, біль утрати і розчарування… крихітка надія. Мої вуха вловили тихі кроки в мою сторону, а далі послідував легкий, теплий дотик до моєї долоні. Від цього дотику хотілося прикрити очі від задоволення і замуркотіти просячи ще й ще… 

“Ні. Припини себе так поводити! Досить вже піддаватися цьому!” – крикнув обсмикнувши себе.

– Не чіпай мене! – гаркнув їй і не розрахувавши власної сили, випадково штовхнув її. Вона почала падати, а моє тіло миттєво реагує і сіпається у її бік, щоб спіймати, але я різко себе зупиняю. Мої вуха заклало від звуку її падіння, що для мене пролунав як вибух. Руки стислися в кулаки. А дихання і зовсім зупинилося, разом з серцем.

Я застиг на місці і дивився, як вона лежала на підлозі. Мене пронизало відчуття великої провини й суму що хотілося впасти в ноги і просити прощення. Друга моя суть знову здригнулась, пронизуючи мене ще більшим докором і злістю що одразу зникає разом з ним.

Я відводжу погляд від неї, не в змозі витримати її розбитого вигляду і почервонілих очей що дивилися на мене. Рвали мені на шмаття душу. Я поквапився піти геть, сховавшись як найшвидше за наступним поворотом.

******

Я сховався у своїх покоях в суцільній темряві.

“Боягуз” – мовив сам до себе подумки.

 Зараз я ховався. Але від кого? Від всіх? Від неї? Від себе? Від самого себе сховатися навряд чи вийшло б. Це не можливо, тільки якщо обманювати себе… 

– Ти ховаєшся від неї… – сказав у голос, боячись власних думок.

На дворі була вже глупа ніч, але я все й досі не міг заснути, адже перед моїми очима все проносився той момент коли я її штовхнув те, як вона на мене дивилася. 

– Гра-ра-а! – голосно викрикнув і розтрощив кулаком власний стіл, роздався шум розлетівшогося по кам’яній підлозі дерева. Зараз мені хотілося трощити все що потрапляло мені під руки! Скочивши з місця я забіг до ванної і плеснув собі в обличчя крижаною водою. 

Одну мить, мою шкіру щипав холод, а далі розійшовся спекотний жар. 

Я підвів свій погляд на відображення. Ті ж жовті очі що дивляться на мене. Ті ж губи, ніс, форма обличчя і брів, темне волосся… Не ті три смуги що перетинали праву частину обличчя, розтинаючи густу, темну брову і вціліле дивом око. Одна смуга закінчувалася на одному з кутиків моїх губ.