Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю 📚 - Українською

Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 234 235 236 ... 301
Перейти на сторінку:
пів-обличчя підборіддям, що виступало вперед.

— Мій чоловік, — мимохідь пояснила жінка-лялька. — Помер 1935 року. Інфаркт. Забагато працював. Ніколи не мав часу. Тепер його в нього аж забагато.

Вона мелодійно засміялася:

— Американські чоловіки працюють, щоб умерти. В Європі все інакше, правда?

— Не зараз. Нині там помирає більше чоловіків, ніж в Америці. Вона обернулася.

— Ви про війну? Облишмо цю тему.

Ми пройшли ще через дві кімнати, а потім угору сходами. Там висіло кілька малюнків Ґіза. Я прихопив Ренуара та молоток і дивився, куди б прибити картину.

— Можливо, у моїй спальні, — недбало мовила місіс Вімпер і вказала напрямок.

Її спальня вражала чудовим поєднанням кремових відтінків та позолоти. Ліжко у стилі Людовіка Шістнадцятого, широке, кремового кольору, вкрите парчею, вишукані крісла, стільці й чорний лакований комод епохи Людовіка П’ятнадцятого. Увесь комод вкривала позолота у стилі шинуазрі, знизу виднілися бронзові ніжки. На мить я навіть забув про всі свої похмурі передчуття.

— Тут! — вигукнув я. — Тільки тут! Над цим комодом.

Місіс Вімпер не пустила ні пари з вуст. Вона глянула на мене затуманеним, майже відсутнім поглядом.

— А ви як вважаєте? — запитав я і приставив невеличке полотно Ренуара над комодом.

Вона й далі дивилася на мене, потім усміхнулася.

— Мені б стілець, — сказав я.

— То візьміть, — промовила врешті.

— Стільця епохи Людовіка Шістнадцятого?

Вона знову всміхнулася:

— А чом би й ні?

Я поторсав один стілець, бін іще не хитався. Обережно став на нього і так само обережно взявся вимірювати стіну. За моєю спиною було геть тихо. Я визначив висоту, на якій мала висіти картина, і приставив до стіни цвях. Перш ніж вдарити молотком, озирнувся. Місіс Вімпер стояла на тому ж місці, з цигаркою в руці і з дивною усмішкою на вустах дивилася на мене. Я почувався незатишно і намагався якнайшвидше все зробити. Цвях тримався міцно, я взяв із комода картину і почепив її. Потім зліз зі стільця і відставив його вбік. Місіс Вімпер навіть не поворухнулася. Вона знову розглядала мене.

— Вам подобається? — запитав я і взяв свої речі.

Вона кивнула і пішла поперед мене до сходів. Я полегшено видихнув і рушив за нею. Вона вернулася до першої кімнату і взяла графин:

— На коня?

— Залюбки, — погодився я, подумавши, що після другої склянки «на коня» скажу їй, що маю йти на похорон. Але моя відмовка не знадобилася.

У кімнаті далі панував дивний настрій. Місіс Вімпер дивилася на мене, але не бачила. Вона трохи всміхалася, але я не був упевнений — смішно їй чи ні. Як справжній мазохіст, припустив, що це вона насміхається з мене.

— Я ще не виписала чек, — сказала вона. — Прийдіть через кілька днів і заберіть його.

— Добре. Я вам передзвоню перед приходом.

— Можете й так приходити. О п’ятій я завжди вдома. І дякую за ваш рецепт із горілкою.

Я збентежено вийшов на парку вулицю. Не полишало відчуття, наче мене дуже тонко пошили в дурні, і зробила це людина, яка й сама, як на мене, мала смішний вигляд, тому я припускав, що наступного разу все буде так само. Але стверджувати напевне не міг. Усе могло б бути й інакше, хоч я не мав жодного бажання це перевіряти. Хай там як, небезпека начебто оминула мене. Сильвере точно захоче власноручно отримати чек. Він ні за що не дозволить мені глянути у свої карти.

— Ти без машини? — запитав я в Наташі.

— Без машини, без водія, без горілки і без настрою. Просто нестерпна спека. У цьому готелі треба було б встановити кондиціонер.

— Власник ніколи цього не зробить.

— Звісно, ні. Бандит.

— Але в нас є лід для «московського мула», — сказав я. — А ще імбирне пиво, лаймовий сік і горілка.

Вона ніжно глянула на мене.

— Ти справді все купив?

— Усе. До того ж я вже випив два мартіні.

Вона розсміялася:

— У місіс Вімпер?

— Так. Звідки ти знаєш?

— Вона цим славиться.

— Чим? Своїми коктейлями?

— І ними теж.

— Ця стара любить перехилити чарку. Аж дивно, що все минуло так гладко.

— Вона вже заплатила?

— Ще ні. Чому ти запитуєш? Думаєш, вона поверне картину? — стривожено спитав я.

— Ні, нелумаю.

— У неї справді так багато грошей, що вона може купувати, не вагаючись?

— Так. Крім того, вона любить молодих чоловіків.

— Що?

— Ти їй сподобався.

— Наташа, — промовив я. — Ти серйозно? Невже ти хочеш звести мене з цією старою п’яницею?

Вона розсміялася.

— Іди, — мовила вона. — Зробиш мені «московського мула».

— Не наллю ні крапельки. Спершу скажи.

— А вона тобі сподобалася?

Я вирячився на Наташу.

— Отже! — промовила вона. — Місіс Вімпер любить молодих чоловіків. І ти їй сподобався. Вона вже запросила тебе на свою вечірку?

— Ще ні. Поки що тільки сказала прийти по чек, — відповів я розгнівано. — Але, можливо, все ще попереду!

— Не сумнівайся. — Наташа спостерігала за мною. — Але тоді вона запросить і мене.

— Ти впевнена? Ти вже часто чи робила, тому так докладно про все знаєш? Може, вона ще й на шию мала мені кинутися?

— Ні, — сухо відповіла Наташа. — Налий мені горілки.

— А чому не мартіні з горілкою?

— Бо я не п’ю мартіні. Ще є запитання?

— Так, багато. Я не звик, щоб мене продавали, ніби якогось альфонса.

Я не побачив, як Наташа плюснула в мене горілкою. Просто відчув, як вона стікає по моєму підборіддю. Вона вхопила пляшку: її очі здавалися про велетенські на блідому, як крейда, обличчі. Я виявився прудкіший, відібрав пляшку, перевірив, чи міцно сидить корок, і кинув її на найближчий плюшевий диванчик, подалі від Наташі. Вона відразу ж кинулася по пляшку, але я її перехопив, штовхнув у куток, залізною хваткою стиснув її руки і шарпнув за сукню.

— Не торкайся до мене! — прошипіла вона.

— Я не тільки торкатимуся до тебе, відьмо, я ще й візьму силою, тут і зараз, щоб ти…

Вона плюнула мені в обличчя і вдарила ногою. Я притиснув її ноги коліньми і перехилив назад. Вона спробувала вирватися, зашпорталася і впала. Я штовхнув її знову на диван, засунув коліно їй між ноги і задер сукню.

— Облиш мене, ти збожеволів, — прошепотіла вона раптом високим, чужим голосом, — відпусти, бо закричу!

— Верещи скільки заманеться, — прогарчав я. — Зараз я тебе провчу, клята відьмо!

— Сюди хтось йде! Хіба ж ти не бачиш, сюди йдуть люди, відпусти мене, ти, чудовисько, тварюко, відпусти мене…

Тепер вона закам’яніло лежала на дивані, вигнувшись дугою, щоб тільки не опинитися піді мною. Я відчув, як напружилося її тіло і.як ноги тісно й

1 ... 234 235 236 ... 301
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"