Читати книгу - "Мазепа"

Довго скривав ти свій намір, навіть перед близькими собі. Довго ростив ти його у собі, як дитину в матірному лоні. Пора пустити його в світ, хай бореться за своє існування, згине або житиме — здоровий і дужий. Настав рішаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття немає!

Твій кінь над прірвою стоїть. Скачи!.. Ворог тенетами обставив тебе. рви їх, рви! Щоднини посли від царя летять, від Меншикова і кличуть тебе, щоб ішов до них, з останками твого вірного війська, з рештою старшин, битися вкупі за царя і його державу на загибіль власного народу, на посоромлення імені твойого.

Невже ж ти послухаєш їх, підеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш себе?.. Ніколи! Життя і смерть, terrium ncu darur...

Якийсь їздець скаче з села. Стає, розпитує людей, вертається і знову жене. Чи не шукає його?.. Тікати в ліс! Щоб дальше від людей. До скиту якогось, до пустельника, оброслого волоссям в невиправленій шкурі на хребті. Збирати ягоди і гриби, носити воду з зимного джерела і дожидати смерті.

Ні, ні! Тривай! Не до того сотворив тебе Господь! Підемо...

Встає. Їздець завважив його, кінь полями скаче, вітер піну відриває з вудил, земля дудонить.

Хто це такий? Кендзеровський? Чому якраз він? Чому не котрийсь із старшин? Мабуть, щось секретного везе, щось важного.

Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей задніми ногами в землю зарився, зіскочив, шапку з голови зняв:

— Милосте ваша!

— Що такого?

— Король Карло, шведи... — Кендзеровський грудьми робив, віддиху йому бракувало.

— Кажи ж бо раз!

— Шведи... на Україну... увійшли...

— Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пішов. Що тобі до голови прийшло турбувати мене такими бабськими сплітками.

— Ваша милість, це не сплітки, це правда. Певні люди доносять. Король Карло з усіма потугами своїми в гетьманщину ввійшов, над річкою Іпутою отаборився, сам він в Сурожському повіті у Дрокові в головній своїй кватирі стоїть. Люди звідтам втікають. Чимало їх. Всі те саме говорять. Видно, не брешуть.

Кендзеровський дивувався, що гетьман тую вістку так спокійно прийняв. Гетьман завважив це і замахав руками.

— Ще тільки того мені треба. Чорт його несе... А що табор?

— Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашім краю.

— Дурні. Мало то ворогів було на Україні. А старшини?

— Старшини вашої милості шукають. Теж турбуються, і дуже.

— Підемо.

— Ваша милосте, — кінь! — і він підставив стрем'я.

— Не треба. Піду. Не можу хвилини побути сам на сам Скрізь Знайдете мене.

— Я гадав, — діло важне.

— Мало то важного на світі.

Кендзеровський замовк.

Гетьман думає. Не треба перебивати йому.

На полеву доріжку вийшли. Гетьман напереді, Кендзе ровський кілька кроків за ним, коня веде. Кінь порскає, — мабуть, дорогу чує. — «Здоров!»...

Табор гуде.

— Швед у Гетьманщину ввійшов.

— Де старшини? Де гетьман?

— Давайте їх тут!

— Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю.

— Гетьман полки цареві запродав. Жмінку біля себе лишив, як на глум.

— Нас продають!

— До шведа ходім!

— Швед добре платить, москаля побиває.

— Швед лютер, тримаймо з православним царем.

— Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут!

— Втікли, лишили нас, продають християнський народ. Побачивши гетьмана, мовкнуть і розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється, — вважливе, надто вважливе. Розуміють тую згірдливу вважливість. Злобну усмішку бачать на гетьманових устах.

— Маєте діло до мене? Мовчать. Руки пускають по собі.

— Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас Не відповідає ніхто.

— Ми? Ні.

Раменами здвигають. Гетьман дальше йде.

— Кашу без сала варять.

— Сало з табору вивозять.

— Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город.

— За горілку, як за ліки, плати.

— Але службу робити треба.

— Маєтки на нашій кривді збивають.

— Нашому братові нігде правди нема — ні в хаті, ні в поході.

— Кидаймо табор!

Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші, побачивши кота.

— Брешете з-поза плота?..

Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина.

— Гетьман не втік. Гетьман тугі

— Де?

— Ось, бачиш, до кватири простує. За ним канцелярист коня веде.

— Потривожили нас.

— Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утікли.

— Я? Брешеш...

До сутичок доходить.

На майдані товпа. Посередині кількох їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.

— Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв? На власні очі бачив. А шведи?

— Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. «Веди нас, — приказують шведи, — до Стародуба найкороїшим шляхом, а ні — то смерть» «Поведу, — каже селянин, — як найкоротше знаю».

— І повів?

— Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів.

— Та й хитрий Скоропад.

— Всі вони хитрі, лиш не там, де треба.

— А шведи що?

Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить, дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.

— А цар?

— Цар людей, як мітлою, мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене.

— Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували.

— А люди що?

— З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник.

— Зрадник?

— Кажуть, що зраджує царя, що на шведів