Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Але Джасно, хіба ви не історик? І хіба ж ці «суто академічні головоломки давноминулих днів» — не ваш хліб насущний?

— Я — вериститалійка, — пояснила наставниця. — Ми шукаємо відповіді в минулому, відтворюючи справжній перебіг подій. На думку багатьох, історія не має нічого спільного з правдою — вона просто покликана показати їх самих та їхні мотиви в найпривабливішому світлі. Тож ми з сестрами зосереджуємось на подіях, які здаються нам невірно представленими або розтлумаченими, і через їхнє вивчення сподіваємося краще зрозуміти сучасність.

«Чому ж тоді ти витрачаєш стільки часу, копирсаючись у фольклорних оповіданнях і дошукуючись інформації про злих духів?» Ні, принцеса йшла по сліду чогось істотнішого. Чогось настільки важливого, що заради нього вона полишила Розколоті рівнини, де в боях мстяться за її батька. Джасна збиралася зробити щось із тими казочками, і хтозна-як, але дослідження Шаллан повинно було стати частиною цього плану.

Який хвилював її. Бо був саме тим, чого кортіло їй іще дитиною, коли вона в розпачі передивлялася нечисленну бібліотеку батька, коли через нього від них щойно йшла чергова гувернантка. А тут, під опікою Джасни, Шаллан мала стати частиною чогось — і, знаючи принцесу, чогось грандіозного.

«І разом з тим, — подумалося їй, — корабель капітана Тозбека прибуває вже завтра вранці. І я залишу Харбрант.

Час мені починати скаржитись. Треба переконати Джасну, що все виявилось значно складнішим, ніж я сподівалася, щоб мій від’їзд її не здивував. Мені треба розплакатись, влаштувати істерику, плюнути на все. Мені слід…»

— А що таке Урітіру? — несподівано для самої себе запитала вона натомість.

На її подив, принцеса з готовністю відповіла:

— Вважається, що це була столиця Срібних королівств — град десяти престолів, по одному на кожного короля. Це було найвеличніше, найдивовижніше, найвпливовіше місто в усьому світі.

— Справді? А чому я раніше про нього не чула?

— Бо жителі полишили його ще до того, як Загублені Променисті змінили ставлення до людства на вороже. Більшість учених вважає Урітіру просто легендою. Подвижники не хочуть говорити про нього через зв’язок із Променистими і, таким чином, з першою серйозною поразкою воринізму. Значна частина наявних відомостей про місто отримана з уривків утрачених праць, що були процитовані корифеями. Від багатьох із тих класичних досліджень своєю чергою теж збереглися лише фрагменти. Власне, єдиний старовинний текст, що дійшов до нас повністю, — це «Шлях королів», та й то лише завдяки ордену Ванріал.

Шаллан неспішно кивнула.

— Якщо десь і криються руїни величного прадавнього поселення, то неходжений, дикий і вкритий хащами Натанатан — саме те місце, де варто пошукати.

— Урітіру — не в Натанатані, — усміхнувшись, мовила наставниця. — Хоча ти висловила цікавий здогад. А тепер берися до роботи.

— Зброя, — мовила Шаллан.

Принцеса здійняла брову.

— Паршенді. У них була майстерно виготовлена зброя з чудової, покритої гравіруванням сталі. І водночас вони грали на примітивних барабанах, прикрашених відбитками долонь по боках, та жили в халупах з каменів і крєму. Вам не здається, що тут не сходяться кінці з кінцями?

— Ще б пак. Я би сказала, що це дуже дивно.

— А значить…

— Запевняю тебе, Шаллан, — сказала Джасна. — Місто розміщувалось не там.

— Але ж ви цікавитесь Розколотими рівнинами. І говорили про них по телестилеграфу з ясновельможним Далінаром.

— Ну, було.

— Що являли собою Спустошувачі? — тепер, коли наставниця взялася відповідати, можливо, вона й скаже. — Ким вони були насправді?

Принцеса уважно глянула на дівчину, і її обличчя набуло загадкового виразу.

— Цього ніхто не знає напевно. Більшість учених вважає їх, як і Урітіру, звичайним міфом, а для теологів вони — антагоністи Всемогутнього. Монстри, що жили в людських серцях, як-от колись і він сам.

— Але…

— Повертайся до занять, дитино, — мовила Джасна, підносячи до очей книгу. — Можливо, ми поговоримо про це іншим разом.

Її тон давав зрозуміти, що розмову скінчено. Шаллан закусила губу, щоби не бовкнути чогось зайвого, аби знову втягнути принцесу в дискусію. «Вона не довіряє мені», — подумалося підопічній. І напевно, має для цього підстави. «Ти від’їжджаєш, — знову сказала собі дівчина. — Уже завтра. І відпливаєш далеко звідси».

А це означало, що в неї залишався всього один день. Ще один день у величному Паланеумі. Ще один день серед усіх цих книг, усіх цих знань і могутності.

— Мені потрібен примірник біографії вашого батька за авторством Тіфандор, — заявила дівчина, порпаючись у фоліантах. — Я весь час натрапляю на відсилки до неї.

— Вона зберігається на одному з нижніх ярусів, — неуважливо відказала Джасна. — У мене десь був записаний індекс…

— Не треба, не шукайте, — мовила дівчина, підводячись. — Подивлюся в каталозі. Мені слід тренуватися.

— Як хочеш, — відказала наставниця.

Шаллан усміхнулася. Вона точно знала, де стоїть книга, — але цей удаваний пошук давав їй трохи часу побути на самоті, упродовж якого можна було спробувати дізнатися про Спустошувачів самостійно.

***

Через дві години по тому Шаллан сиділа за захаращеним столом у глибині приміщення на одному з нижніх ярусів Паланеуму, і світло її сфероліхтаря падало на купу похапцем підібраних томів, жоден з яких не вніс хоч якоїсь ясності.

Здавалось, кожен знав щось про Спустошувачів. Люди по селах подейкували, ніби ті — таємничі істоти, що никають ночами, обкрадаючи невдах і караючи дурнів. У їхніх розповідях вони поставали радше капосниками, ніж злосливими створіннями. Але побутувала й дивна історія про Спустошувача, котрий, набувши подоби заблуканого подорожнього, спочатку користується з гостинності вирощувача телью, а тоді вбиває всю родину, п’є їхню кров та зрештою виводить сажею на стінах страшні символи порожнечі.

Натомість більшість міських жителів мала Спустошувачів за духів ночі — таких собі спренів зла, що проникали в серця людей і штовхали тих до жахливих учинків. Коли добрякові траплялося розлютитись, це була робота Спустошувача.

Вчені сміялися з усіх цих уявлень. Власне, історичні документи — ті, які трапилися їй під руку, — рясніли суперечностями. Чи були Спустошувачі мешканцями Геєни? Якщо так, то хіба ж не мала вона стояти порожнем — адже ті захопили Ідилічні покої й скинули людство на Рошар?

«Я мала би здогадатися, що не знайду нічого конкретного, — подумала Шаллан, відкидаючись на спинку стільця. — Джасна досліджує їх багато місяців, а може, і років. То що ж я хотіла знайти за кілька