Читати книгу - "Щиголь"

Але я тільки похитав головою. Я не міг сформулювати словами те, що почував, це почуття було глибоким і суто внутрішнім, яким ми обмінялися багато років тому в музеї з Велті.

— Я лише пожартував. Начебто. Але все дуже серйозно, — сказав він, потерши кісточками пальців мій рукав. — Картина належить тобі. Цілком і безповоротно. Чом би тобі не потримати її трохи в себе, поки намилуєшся, а потім повернути в музей?

Я промовчав. Я вже сушив собі голову, як провезти її через кордон.

— Ну ж бо, загорни її. Нам треба забиратися звідси. Згодом ти зможеш дивитися на неї, скільки захочеш. О, дай-но її мені, — він висмикнув шворку з моїх незграбних рук — я все ще вовтузився з нею, намагаючись знайти її кінці. — Дозволь мені зробити це, бо інакше ми тут простовбичимо всю ніч.

ХІІІ

Картину було загорнуто й перев’язано, Борис узяв її під пахву і, востаннє затягнувшись сигаретою, обійшов машину до водійського місця й наготувався сісти за кермо, коли позаду нас пролунав спокійний і дружній голос з американським акцентом:

— З Різдвом!

Я обернувся. Їх було троє: двоє чоловіків середнього віку, що ліниво наближалися до нас із таким виглядом, ніби хотіли зробити нам послугу, — вони зверталися до Бориса, а не до мене, і, здавалося, були раді бачити його, а попереду них дріботів той азіатський хлопець. Його біле вбрання було аж ніяк не халатом для роботи на кухні, а якимсь асиметричним одіянням, виготовленим із білої вовни близько дюйма завтовшки. Він тремтів, і губи в нього посиніли від страху. Він був неозброєний, чи так здавалось, і добре, бо що я насамперед помітив в інших двох — великих мужиків із діловитим виглядом — це синій метал револьверів, який виблискував у слабкому люмінісцентному світлі. Проте навіть при цьому я не відразу все зрозумів — мене ошукав дружній голос; я думав, вони зловили хлопця й ведуть його до нас — аж поки я подивився на Бориса й побачив, що він завмер на місці й побілів, як крейда.

— Пробач, що ми так чинимо з тобою, — сказав американець Борисові, хоч тон його голосу не свідчив про те, що він жалкує, радше він був задоволеним.

Він був широкоплечий, у м’якому сірому пальті, мав знуджений вигляд, і, незважаючи на вік, було в ньому щось вередливе й дитяче, якась перезрілість, м’які білі руки і м’яка менеджерська байдужість.

Борис — із сигаретою в зубах — наче закам’янів.

— Мартін.

— Ага, привіт, — приязно підтвердив Мартін, тоді як другий мужик, білявий головоріз у бушлаті, з грубими рисами обличчя, як у персонажів нордичного фольклору, підійшов до Бориса, обхопив його за стан, забрав пістолет і передав Мартінові. У своїй розгубленості я подивився на хлопця в білому, але того наче вдарили молотком по голові, і те, що відбувалося перед його очима, втішало його не більше, ніж мене.

— Я знаю, тобі хріново, — сказав Мартін, — але ж ти візьми до уваги. — Його лагідний голос був разючим контрастом до його очей, бридких, як в отруйної гадюки. — Мені теж хріново. Ми з Фріцом були в «Піма» й не мали наміру нікуди тарабанитись. Ти бачиш, яка погода? Де наше сніжне Різдво?

— Що ти тут робиш? — запитав Борис, який, попри його нерухомість, був такий переляканий, яким я ніколи його не бачив.

— А що ти думаєш? — Мартін комічно стенув плечима. — Я здивований, як і ти, якщо це має якесь значення. Ніколи б не подумав, що Саша наважиться звернутися до Горста. Але ж у такій паскудній ситуації до кого він міг би звернутися ще? Ану віддай, — сказав він, приязно змахнувши пістолетом, і я з жахом побачив, що він навів його на Бориса й показав дулом на загорнутий у повсть пакунок у його руках. — Давай-но її сюди.

— Ні, — різко відповів Борис, відкинувши волосся з очей.

Мартін закліпав очима з виразом малого хлопця, чию забаганку несподівано для нього відмовляються задовольнити.

— Що ти сказав?

— Ні.

— Чого, чого? — засміявся Мартін. — Ні? Ти зі мною жартуєш?

— Борисе! Віддай йому картину! — затинаючись, промовив я, завмерши від жаху, тоді як той, кого назвали Фріцом, приставив дуло пістолета Борисові до скроні, а тоді схопив його за волосся й смикнув так рвучко, що Борис застогнав.

— Я тебе розумію, — приязно промовив Мартін, по-спільницькому подивившись на мене, ніби хотів сказати: «Ох, ці росіяни, ну й пришелепкуваті ж». — Ну, гаразд. Кінчай із цим. Віддай картину.

Борис знову застогнав, бо Фріц іще раз смикнув його за волосся, і через автомобіль він кинув на мене недвозначний погляд, який я зрозумів так ясно, ніби він звернувся до мене словами, — то був короткий і дуже специфічний знак очима, яким ми користувалися ще в ті дні, коли щось крали в крамницях: тікай, Поттере, бери ноги на плечі й тікай.

— Борисе, — сказав я після недовірливої паузи, — будь ласка, віддай їм картину, — але Борис лише застогнав знову, в розпачі, коли Фріц притис дуло пістолета йому під підборіддя, а Мартін ступив уперед, щоб забрати в нього картину.

— Чудово. Дякую, — сказав він голосом, у якому пролунав певний подив, запхавши пістолет собі під пахву й намагаючись розв’язати шворку, яку Борис зав’язав хитромудрим маленьким вузлом. — Оце накрутив! — Пальці в нього ледве-ледве ворушились, і, коли він потягся до картини, я зрозумів чому: він був під глибоким кайфом. — Але пробачте мені. — Мартін озирнувся, ніби хотів, щоб відсутні друзі теж побачили, як він добре впорався зі своєю справою, ще раз стенув плечима і, розплутуючи шворку на картині, сказав:

— Відведи їх он туди, Фріце.

І кивнув головою, показуючи на схожий на в’язницю куток гаража, де було зовсім поночі, й коли Фріц трохи відвернувся від Бориса, щоб показати мені пістолетом — мовляв, іди й ти, — я зрозумів, похоловши від жаху: Борис знав, чим усе закінчиться, від тієї миті, коли їх побачив, тому він і порадив мені тікати, принаймні спробувати втекти.

Але в ту мить, коли Фріц махав мені пістолетом, ми всі втратили з виду Бориса, чия сигарета раптом спалахнула снопом іскор. Фріц зойкнув і ляснув себе по щоці, потім, спотикаючись, відступив назад і вхопився за комір, коли сигарета впала йому на шию. У ту саму мить Мартін — морочачись із картиною якраз навпроти мене — підняв голову, і я ще тупо