Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

вони наставили на нього мушкети. Посол сахнувся назад: він не те що злякався, але збентежився. Йому й так нелегко було йти сюди. Він відкладав цей візит, аж поки наказ із Мадрида відібрав йому змогу зволікати далі. А тепер він несподівано наразився на таку непристойну поведінку цього короля. Від нього дон Ініго аж ніяк не чекав такого; досі не дуже самовпевнений посол почував себе при цій людині, такій нецеремонній, цілком стерпно. Царственість, коли її суть іще не викривлена, завжди буває проста. Кожна зустріч із нею досі давала донові Ініго справжню полегкість. І раптом — наставлені мушкети. Вибору, як вести розмову, не лишається.

Король обернувся до нього разом зі стільцем, показав на інший кроків за два, й спитав:

— Ви ж розумієте жарт?

А до капітана жандармів сказав:

— Це ще не той. Для нього самого це було б скоріш прикро. Мушкети до ноги!

Всі приклади стукнули об підлогу. Хвилина тяглася без кінця. Послові довелось починати без запрошення.

Посол:

— Мене послав до вас король Іспанії, мій владар, щоб ваша величність повідомила мене, навіщо вам таке могутнє військо. Чи не проти нього?

Король:

— Якби я так завинив перед ним, як він переді мною, тоді він мав би право скаржитися.

Посол:

— Благаю вашу величність: скажіть мені, в чому мій владар, король Іспанії, так прогрішився перед вами. — Тон цих слів був викличний — ще й через те, що дон Ініго чудово знав наперед скарги короля Франції й відчував спокусу визнати їхню слушність.

Король:

— Він чинив наскоки на мої міста. Він підкупив маршала Бірона й графа д'Оверня, а тепер не видає мені принца Конде.

Посол:

— Величносте, не міг же він зачинити двері перед принцом, що шукав у нього захисту. І ви не зробили б так, коли б якийсь чужоземний принц попросив у вас притулку.

Король:

— Я б намагався помирити його з владарем і відіслав би його додому. Крім того, досі ваш король ніколи не хотів позичати гроші імператорові, а тепер дав йому чотириста тисяч ліврів на війну проти моїх друзів і союзників.

Посол:

— Свого часу ви самі перед очима в цілого світу підтримували грішми голландські Нідерланди. Я ще раз хотів би спитати вас, чи не проти мого владаря, короля Іспанії, ви підготували таке могутнє військо?

Король — підводиться зі стільця:

— Я вкриваю панцером свої плечі й свою землю, щоб захистити себе від удару, і беру меч у руки, щоб завдати удару тому, хто викличе мій гнів.

Посол, теж стоячи й насилу стримуючи дрож:

— То що я маю доповісти моєму владареві, королю Іспанії?

Король — повертається до посла спиною:

— Можете доповісти йому, що вам завгодно.

Він послав по герцога де Сюллі, щоб той вирішив, чи ці слова означають оголошення війни. Два тижні часу дав йому Анрі. «Якщо я маю сам відповідати за свою війну — гаразд, хай сам».

Партія

Коли це й справді було оголошення війни, то Європа з усієї сили намагалась удавати, ніби не зрозуміла цього. Сюллі дістав свої два тижні і навіть багато більше. Міністр Вільруа й усі такі, як він, знайшли тут нагоду стати в позу доброчесності. Ради бога, не треба розливати кров! Тобто — кров їхніх прибічників. Тут, у країні, вони становлять меншість, хоч і діяльну; більшість вони мають у ворогів короля, тому ж бо Вільруа й усі такі, як він, і виступають проти розлиття крові. Якби справа стояла інакше, він би не був такий плаксивий. Зі сльозами на очах остерігав він пана Пекіуса — посла ерцгерцога, що вже роззброївся. І зразу з Брюсселя прилетів наклеп: король зовсім зсунувся з глузду через свою пристрасть. А те, що віднедавна розпускає герцог де Сюллі,— то просто вимовки. Причина звади, як і перше, — нова Єлена. Але, як трошки придивитись, багато що свідчило проти цього.

По-перше, юній бранці в Брюсселі більш не догоджали бенкетами й танцями. Її листи до короля доводилось підробляти, бо її слізні звіряння навряд чи когось переконали б — та й його звіряння теж. Конде зі свого боку теж відчував, що Брюссель нехтує його. Звичайно, ерцгерцог та інфанта вже гірко шкодували, що зв'язалися з ним. Ерцгерцог, цей спритний урядовець, ніколи б не повірив, що його невтомні посилання на честь та справедливість призведуть до такого. Тепер його посланці так і літали на два боки: до Мадріда — по гроші, до Рима — просити посередництва. Папа Павло П'ятий[120] справді послав надзвичайного легата; але король Франції, замість почекати, що скаже той легат, сам зразу назвав йому той шлях, яким збирається вирушити: через Люттіх на Юліх. І для вторгнення в іспанські Нідерланди вже були підтягнуті війська в більш ніж достатній кількості. Але це була ще дрібниця проти справжньої сили короля та його союзників.

На чолі Австрійського дому стояли два цілком посередні державці: імператор Рудольф і король Іспанії Філіпп Третій. Вони не мали жодного міністра, рівного Сюллі; їхні армії не мали над собою одного-єдиного, всевладного полководця, їхні володіння роздирали внутрішні чвари, підвладні їм народи тільки й чекали нагоди повстати. Сам імператор мав ворога в особі свого брата Матіаса[121]. Проти всесвітньої держави, що висувала не підкріплені силою, але неприйнятні претензії, збурилась, по суті, вся Європа, як неважко було вирахувати будь-кому. На початку травня 1610 року були готові виступити: з боку Італії шістдесят тисяч війська й сорок вісім гармат, французькі полки, папські, савойські, венеціанські, всі під рукою француза Ледіг'єра. На кордоні Іспанії — дві армії по двадцять п'ять тисяч солдатів з обох кінців Піренейського хребта. Герцогові де ла Форсу король падав звання маршала — тринадцятого травня, в останній день, який йому ще лишався.

Німецька парость Австрійського дому мала побачити, як на неї сунуть через Юліх та іспанські Нідерланди двадцять п'ять тисяч французів з дванадцятьма тисячами швейцарців під командою короля. Англія, що все ж таки приєдналася, разом із Швецією й Данією дала двадцять вісім тисяч солдатів; протестантські князі Німеччини виставили тридцять п'ять тисяч. Об'єднані провінції, а також протестанти Угорщини, Богемії, Австрії — по чотирнадцять тисяч. Загалом Європа давала двісті тридцять вісім тисяч солдатів і двісті гармат. На пай Франції припадало дві п'ятих. Воєнний фонд союзників перевищував півтораста мільйонів ліврів.

Ці зусилля, що віщували аж ніяк не пересічну війну, доводилось робити й терпіти задля того, щоб повалити всесвітню імперію, яка стала вже нестерпною, — повалити, відвернувши цим ті страхіття,