Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Я завжди ненавиділа людей, що не знають ціни грошам,— мовила Маріанна,— що з безглуздою швидкістю мчать дорогою на щити з написом СМЕРТЬ, що безпідставно тривожать людей, які втішаються заслуженим відпочинком після роботи.

— Я маю підставу мчати на щит.

Він поїхав повільніше, потім зовсім зупинився на піщаній дорозі під пагорбом і поставив машину під навислим гіллям сосни.

— Чого ти став тут? — спитала вона.

— Ходімо ще трохи погуляймо.

— Уже пізно,— заперечила вона,— твій дідусь напевне приїде тим поїздом, що прибуває о пів на п'яту, а тепер уже двадцять на п'яту.

Йозеф виліз з машини, трохи піднявся пагорбом, приклав долоню дашком до очей і глянув у напрямку Денклінгена.

— Так,— гукнув він,— я бачу поїзд, він уже виходить з Додрінгена, те саме старе чмихало, що було в моєму дитинстві, і прибуває в той самий час! Ходи, чверть години вони можуть на нас почекати.

Він вернувся до машини, стяг Маріанну з сидіння і, взявши за руку, повів за собою піщаною стежкою. Вони посідали на галявинці, і Йозеф показав їй на долину, ведучи пальцем за поїздом, що рухався між луками, стернищами та ланами буряків до Кіслінгена.

— Ти навіть не можеш собі уявити, як добре я знаю ці села, як часто я їздив цим поїздом,— сказав він.— Після материної смерті ми майже весь час жили в Штелінгеровій Печері або в Герлінгеровім Сідлі, а до школи я ходив у Кіслінген. Увечері ми бігали до поїзда, яким дідусь приїздив з міста, до цього самого, бачиш, він якраз виїздить із Денклінгена. Дивно, але мені завжди здавалося, що ми були бідні. Поки мати ще була жива і бабуся ще мешкала з нами, нам давали їсти менше, ніж іншим дітям, яких ми знали, і мене ніколи не вбирали в гарний одяг, а тільки в перешитий. Бабуся на очах у нас усе те добро, яке ми отримували з монастиря і з хуторів, роздавала чужим людям, хліб, масло й мед, а самим нам доводилось їсти штучний мед.

— Ти, мабуть, ненавидів бабусю?

— Ні. Я сам не знаю, чому, але в мене ті її химери ніколи не викликали ненависті. Може, тому, що дідусь забирав нас до своєї майстерні й тайкома годував доброю їжею, а також водив до кав'ярні «Кронер», де ми наїдалися донесхочу. Він завжди казав: «Мати й бабуся роблять велике діло, дуже велике, я тільки не знаю, чи ви ще не замалі для такого великого діла».

— Справді так казав?

— Казав.— Йозеф засміявся.— Коли мати померла, а бабусю забрали, ми лишилися самі з дідусем і відтоді мали що їсти. Останні роки війни ми майже весь час жили в Штелінгеровій Печері. Я чув, як уночі висадили абатство, ми тоді сиділи в кухні, і сусідні селяни кляли німецького генерала, Що наказав висадити його, кляли і все мурмотіли: «Нащонащонащо?» Через кілька днів нас відвідав батько. Він приїхав на американській машині і в супроводі американського офіцера. Йому дозволили пробути з нами три години. Він привіз нам шоколаду, але ми боялися тих липких темно-рудих плиток, яких досі ніколи не їли, і згодились покуштувати їх лише після пані Клошграбе, дружини управителя. Батько привіз пані Клошграбе кави, і вона сказала йому: «Не хвилюйтеся, пане докторе, ми глядимо ваших дітей, як своїх власних.— А потім додала: — Ну хіба це не ганьба — висадити в повітря абатство перед самим закінченням війни?» А батько відповів: «Так, ганьба, але, може, така була божа воля». Пані Клошграбе заперечила: «Є люди, що виконують не божу волю, а волю диявола». Батько засміявся, і американський офіцер також. Батько був ласкавий із нами, і я вперше побачив, як він заплакав, коли йому треба було прощатися. Досі я не думав, що батько вміє плакати, він завжди був стриманий, ніколи не виявляв своїх почуттів, не плакав і тоді, коли мав повертатися з відпусток до казарми і ми проводили його на вокзал. Ми всі плакали, мати й бабуся, дідусь і я з сестрою, а він ні... Бачиш,— мовив Йозеф, показуючи на стовп диму з паровоза,— вони якраз приїхали в Кіслінген.

— Зараз дідусь піде в монастир і довідається про те, що ти повинен був сам йому сказати.

Я стер написані крейдою знаки між ступнею святого Йоанна і ступнею святого Петра й маленьке «х» у льоху під будинком для гостей. Він їх не знайде, ніколи не виявить і нічого не довідається від мене.

— Три дні фронт проходив між Денклінгеном і містом,— повів далі Йозеф,— і ми ввечері молилися з пані Клошграбе за дідуся, а потім одного вечора він і сам з'явився з міста. Він був блідий і смутний, я ще ніколи не бачив його таким, він ходив із нами на руїни абатства й мурмотів те, що мурмотіли сусідні селяни, що завжди мурмотіла бабуся в бомбосховищі: «Нащонащонащо?»

— Який він, мабуть, був щасливий, що ти допомагаєш відбудовувати абатство.

— Так,— мовив Йозеф,— але я не можу й далі давати йому це щастя, не питай чому, а не можу.

Він поцілував її, поправив коси за вухом і ще раз провів по них розчепіреними пальцями, виловлюючи глицю й пісок.