Читати книгу - "Малюк Цахес"

Опівночі я подався в льох. Сумне, розпачливе видовище! Тіло дорогого, улюбленого приятеля лежало посередині на катафалку, влаштованому, оскільки небіжчик завжди був скромний, просто зі жмута соломи. Всі коти вже були на місці. Не в силі вимовити жодного слова, ми мовчки потиснули один одному лапи, з гарячими слізьми на очах посідали навколо катафалка й заспівали жалобну пісню, звуки якої, краячи нам серця, грізно відлунювали під склепінням льоху. То був невтішний, жахливий плач, досі ніде не чуваний, ніяке людське горло не здатне було б його відтворити.

Після того як спів скінчився, з кола вийшов вродливий, пристойно вбраний у біле з чорним юнак, став у головах небіжчика й виголосив наведену нижче братерську промову, яку він потім передав мені начисто переписану, хоч виголошував її експромтом.

Любі братове, що зійшлися сюди в скорботі й горі!

Мужні, великодушні бурші!

Що таке кіт? Тлінна, минуща істота, як усе, народжене на землі! Коли правда те, що кажуть найславетніші лікарі й фізіологи, тобто що смерть, якій підвладні всі створіння, – це головним чином цілковите припинення дихального процесу, то наш дорогий приятель, наш чесний брат, наш відданий, мужній товариш у радощах і в горі, наш шляхетний Муцій дійсно мертвий. Дивіться, ось він лежить, благородний герой, витягнувши всі чотири лапи, на холодній соломі! Навіть легенький подих не злетить з навіки стулених уст. Склепились очі, які то сяяли зелено-золотавим полум'ям ніжного кохання, то палали нищівним гнівом! Смертельна блідість вкрила обличчя, безсило обвисли вуха, звісився хвіст! О брате Муцію, де твої веселі вистриби, де твоє завзяття, де твій добрий гумор і твоє дзвінке радісне «няв», що бадьорило всі серця, де твоя мужність, твоя твердість, твій розум і твій жарт? Усе, все забрала лиха смерть, і, мабуть, ти тепер і сам добре не знаєш, чи ти жив на світі, чи ні. А ти ж був втіленням здоров'я, сили, такий стійкий до тілесних болів, наче мав жити вічно! Жодне коліщатко твого внутрішнього механізму не було ушкоджене, і ангел смерті не тому махнув своїм мечем над твоєю головою, що той механізм сам зупинився, бо вже відслужив своє. Ні! Ворожий елемент силоміць вдерся в твій організм і злочинно зруйнував те, що могло б ще довго діяти. Так, ще не раз привітно сяяли б ці очі, злітали б жарти з цих уст, лунали б радісні пісні з цих застиглих грудей, ще не раз хвилясто вигинався б цей хвіст, радісно засвідчуючи душевну міць, ще не раз ці лапи могутніми, відважними стрибками доводили б свою силу і спритність. А тепер… О, як природа дозволила знищити те, що вона з такими труднощами створила на тривалий час? Чи справді є якийсь темний дух, званий випадковістю, що з деспотичною, злочинною свавільністю зважується вриватись у ритмічні коливання, визначені вічною засадою природи, яка начебто є умовою всякого існування? О дорогий небіжчику, якби ти міг сказати про це друзям, що зібралися тут, засмучені, проте живі! Але, шановні присутні, відважні братове, дозвольте мені не вдаватися в такі глибокі міркування, а перейти до оплакування нашого дочасно втраченого приятеля Муція.

Так заведено, що той, хто виголошує жалобну промову, наводить присутнім цілий життєпис небіжчика з додаванням різних похвал та зауважень, і цей звичай дуже добрий, бо навіть у найзасмученішого слухача він викликає огиду й нудьгу, а згідно з досвідом та свідченнями авторитетних психологів, вони розвівають будь-який смуток, отже, таким чином промовець заразом виконує обидва свої обов'язки: складає хвалу небіжчикові і втішає тих, кого той покинув. Є чимало прикладів цього, та й природно, що найзасмученіші після такої промови повертаються додому вдоволені й бадьорі, бо, радіючи, що їх уже ніхто не мучитиме промовою, легко витримують розлуку з небіжчиком. Любі братове, що зібралися тут! Як би я хотів піти за цим вартим найбільшої хвали, випробуваним звичаєм, як би хотів викласти вам докладний життєпис померлого приятеля й брата і котів зажурених обернути в котів задоволених, але це неможливо, справді неможливо. Зрозумійте мене, дорогі мої, любі братове, коли я скажу вам, що про саме життя небіжчика, про його народження, виховання й подальшу діяльність майже нічого не знаю, отже, міг би розповісти вам тільки різні вигадки, недоречні тут, біля тіла небіжчика, бо це місце надто поважне, й невідповідні нашому настроєві, бо він надто врочистий. Тож вибачте, бурші, але я замість тієї довгої, нудної балаканини хочу просто кількома словами сказати, який сумний кінець судився цьому бідоласі, що лежить перед нами закляклий і мертвий, і яким чесним, порядним хлопцем він був за життя! Але… о небо, я збився з тону красномовства, хоч я й кандидат цього мистецтва і сподіваюся, якщо доля захоче, стати професором poeseos et eloquentiae.[306]

Гінцман замовк, витер правою лапою вуха, чоло, ніс і вуса, довгим пильним поглядом зміряв небіжчика, відкашлявся, ще раз провів лапою по обличчі і, підвищивши голос, повів