Читати книгу - "Обережно: міфи!"

92 Те ж стосується й підрахунку втрат. «Коли наші історики порівнюють наші втрати і німецькі, — наголошує доктор історичних наук В. Король (1995), — то у нас рахують тільки безповоротні, а у німців і вбитих, і поранених, і хворих, і інші категорії втрат...»

93 Про артилерію Вермахту навіть офіційна радянська історіографія була невисокої думки: «Артилерія Німеччини нараховувала понад 50 тис. гармат і мінометів (у СРСР — відповідно 112,8 тис. — М. Л.), але якість її залишалася невисокою: найбільш масові артсистеми — 75–мм гармати, 105–мм гаубиці — були модернізованими зразками гармат кінця 1–ї світової війни» («Советская воєнная энциклопедия». — М., 1976. — т. 1. — с. 276). Утім, значну перевагу якості радянської зброї визнавало й керівництво Вермахту. «Радянська бойова техніка і зброя були відмінної якості ще в 1941 році, — свідчив колишній гітлерівський фельдмаршал Клейст. — Артилерія була не перевершеною, так само як і більшість видів стрілецької зброї... Радянський танк Т–34 був найкращим танком світу» (цит. за кн.: Анфилов, 1989. — с. 122).

94 На відміну від радянських військ, уже на ту пору у німців із необхідним поповненням бронетехнікою було досить сутужно. Ось що записав про це у своєму щоденнику генерал–полковник Гальдер (1971. — с. 74): «Питання про поповнення танками... до 15 липня [1941] прибуде 60 танків типу T–III, 30 чехословацьких танків зразка 1938 р., 15 танків типу T–IV. А до 30 липня прибуде ще 60 танків типу T–III, 30 чехословацьких танків зразка 1938 р. і 15 танків типу T–IV»].

95 Жуков згадує (1971. — с. 231), як Сталін, прослухавши його з Тимошенком доповідь про кількість дивізій, що перебували у складі чотирьох західних округів, сказав: «Ну от, хіба цього мало? Німці, за нашими даними, не мають такої кількості військ».

96 Цікаво, що з такою дошкульною оцінкою бойового мистецтва Червоної армії, а надто її керівництва, погоджується «учасник і історик війни», генерал–лейтенант у відставці М. Павленко (1991), додаючи, що, по суті, супроти вник тою кров’ю й «захлинувся», — хоч і «соромно, гірко про це говорити»...

97 Напередодні війни «війська НКВС нараховували 14 дивізій, 18 бригад і 21 окремий полк різного призначення» (Великая Отечественная... — 1998. — с. 90). Та скористатися тією потугою не дозволялося й «єдиному заступникові» Сталіна Г. Жукову — і навіть у трагічні дні оборони Москви. Під час зустрічі в редакції «Воєнно–исторического журнала» з членами редколегії та воєнними істориками ІЗ серпня 1966 р. маршал згадував (1988), як він «силкувався розвідати і у нього (генерала НКВС П. Артем’єва, який був на час Московської битви заступником Жукова, але, наголошував Георгій Костянтинович, «своєрідним заступником, що напряму розмовляв зі Сталіним і Берією». — М. Л.), і у Сталіна, що звідти можна витягти. Та, відверто кажучи, це було безрезультатно». Не для того та сталінсько–берієвська «гвардія» призначалася...

98 Щоправда, навіть один із найближчих його соратників К. Рокоссовський, з яким вони, як зазначав Жуков, «разом вчилися в 1924–1925 роках у Ленінграді» на кавалерійських курсах «і добре знали один одного», наголошував у листі до головного редактора «Военно–исторического журнала» (лист датовано вереснем 1967 р., оприлюднений у «ВИЖ», 1992, № 3, с. 30–32), що Жуков «у своїх спогадах» подекуди — зокрема йдеться про Курську битву — «викривлює істину», і не все там «відповідає дійсності...»

99 Це ж твердження — у практично незмінному вигляді — блукає й сторінками історичних видань останніх років — див., наприклад, солідне дослідження про «формування модерної української нації XIX–XX століття» Я. Грицака (1996. — с. 219).

100 Однак насправді було якраз навпаки. Як записав у своєму щоденнику член Військової ради Приморської армії генерал І. Чухнов (Карпов, 1989. — с. 239), «...Будьонний та Ісаков (адмірал І. С. Ісаков, член Військової ради Північно–Кавказького фронту. — М. Л.) звинувачують нас у тому, що ми не організували евакуацію». Пізніше нарком ВМФ адмірал М. Кузнецов писав, як наголошує В. Карпов, «з властивою йому прямотою: “Про евакуацію військ, звичайно, треба було подумати нам, у наркоматі ВМФ, подумати, не чекаючи телеграми з Севастополя... Військові ради ЧФ і Приморської армії... не могли завчасно займатися розробкою плану евакуації». І не лише «через напружені бої», а й остерігаючись наперед відомої реакції Сталіна, оскільки, як наголошував О. Довженко (1995. — с. 294–295), існувала «заборона навіть говорити про евакуацію. Контрреволюція!» Достатньо згадати, до чого призвела свого часу пропозиція Генштабу, висловлена 29 липня 1941 р. Жуковим щодо необхідності своєчасного залишення Києва заради спасіння Південно–Західного фронту від оточення: Верховний усунув Георгія Костянтиновича з посади начальника Генштабу і перекинув на Резервний фронт. Але далеко не всім могло так «поталанити», коли, як зазначав сам полководець (1971. — с. 287), «Сталін скипів»...

101 Ці «Записки» («134 сторінки “на машинці”), як зазначалося у редакційному відгуці «Морского сборника», поданому на ім’я адмірала Ісакова «не пізніше березня 1943 р.», були «єдиним документом, що висвітлював агонію Севастополя, кінець оборони і неорганізовану евакуацію окремих щасливців з району Комишової бухти». Однак