Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

- Міс Домбі,- відповів містер Тутс,- ваша увага до моїх почуттів пояснюється тільки вашою янгольською вдачею. Тисячу разів дякую вам. Це абсолютно пусте.

- А що ми хотіли спитати у вас,- сказала Флоренс - чи не пам’ятаєте ви, де можна знайти Сюзанну, яку ви були такі ласкаві супроводити до диліжанса, коли вона пішла від мене?

- Я не можу, міс Домбі, точно пригадати назву місцевості, що була написана на диліжансі,- по хвилинному роздумі відповів містер Тутс,- але пам’ятаю, вона казала, що не буде там затримуватись, а поїде далі. Одначе, міс Домбі, коли ви хочете, щоб вона знайшлася і була тут, то ми з Курчам приставимо її сюди з усією швидкістю, на яку тільки здатна моя відданість і його великий розум.

Містер Тутс виявив таке очевидне натхнення й захоплення перспективою стати в пригоді, а його некорислива щирість була така безперечна, що відмовити йому було б жорстоко. Флоренс делікатно втрималась од застережень, але не могла втриматись, щоб не засипати його подяками, і містер Тутс гордо узяв на себе це негайне доручення

- Бувайте здорові, міс Домбі,- мовив містер Тутс, торкнувшись її простягненої руки, спалахнувши на виду і здригнувшись усім тілом у розпачі свого безнадійного кохання.- Дозвольте запевнити, що ваше нещастя призводить мене до відчаю, і що ви можете покластись на мене майже так, як на самого капітана Джілса. Я добре знаю, міс Домбі, всі свої хиби та вади,- це, зрештою, геть пусте, дякую, але запевняю вас, на мене можна покластись цілком, міс Домбі.

З цими словами містер Тутс вийшов з кімнати в супроводі капітана, що ввесь цей час з капелюхом під пахвою стояв осторонь і, пригладжуючи гачком скуйовджене волосся, не без цікавості дослухався до розмови. А коли двері за ними зачинилися, сонечко життя містера Тутса знову затягли хмари.

- Капітане Джілсе,- мовив цей джентльмен, спинившись унизу на сходах і обернувшись,- правду кажучи, не такий у мене настрій, щоб я міг дивитися на лейтенанта Уолтера з тим дружнім почуттям, яке хотів би до нього мати. Ми не завжди владні над нашими почуттями, капітане Джілсе, і я був би винятково вам вдячний, якби ви випустили мене з чорного ходу.

- Ви свій курс самі намітите, братику,- відповів капітан.- А в тому, що він буде чесний і гідний моряка, я нітрохи не сумніваюся.

- Ви надзвичайно люб’язні, капітане Джілсе,- сказав містер Тутс.- Ваша добра думка - велика втіха для мене. Є ще одна справа,- додав містер Тутс, затримавшись у коридорі, за піводчиненими дверима,- яку, сподіваюся, ви візьмете до уваги, капітане Джілсе, і з якою було б добре ознайомити й лейтенанта Уолтера. Я, знаєте, вже остаточно вступив у володіння своїми статками, і... і не знаю, що з ними робити. Якби я міг хоч якось придатися вам з погляду фінансів, я ліг би у тиху могилу легко й спокійно.

Більше містер Тутс не додав нічого, тільки вислизнув без шуму й зачинив за собою двері, не давши капітанові відповісти.

Ще довго після його відходу Флоренс думала про цього добряка з мішаним почуттям утіхи та болю. Він був такий чесний і щиросердий, що бачитися з ним і бачити його відданість у тяжку для неї хвилину було втіхою для серця неоціненною; але водночас думка, що вона бодай на мить зробила його нещасливим чи бодай пальцем скаламутила супокійний плин його життя, боліла їй так, що очі набігали слізьми, а груди стискалися від жалю. Капітан Катл теж, тільки по-своєму, думав про містера Тутса; думав про нього й Уолтер; і коли ввечері всі троє сиділи в новій кімнатці Флоренс, Уолтер з великим запалом вихваляв містера Тутса й переповів Флоренс, що той казав, одходячи, оздобивши його слова якнайприхильнішими коментарями та похвалами, в яких проступала його власна чесна й співчутлива душа.

Містер Тутс не приходив ні завтра, ні позавтра, ні ще кілька днів, а тим часом Флоренс, наче пташка в клітці, жила, ніким не полохана, на піддашші в старого майстра корабельних інструментів. Але з плином часу голівка її хилилась усе нижче і жалісніше, і її обличчя, що дуже скидалося на Полеве, з горішнього вікна часто зверталося до неба, наче виглядало свого янгола десь на далекому світлому березі, про який, лежачи в ліжечку, говорив її покійний брат.

Флоренс останнім часом змарніла і схудла, пережиті хвилювання не могли не відбитись на її здоров’ї. Та не тілесна недуга непокоїла її. Вона боліла душею, і причиною цьому був Уолтер.

Хоч він і дбав про неї, і хвилювався за неї, і був гордий та радий, що може їй прислужитися, виказуючи при цьому такі завзяття і ревність, на які тільки був здатний, Флоренс бачила, що він її уникає. Впродовж цілого дня він рідко коли підходив до її кімнати. Коли вона кликала його, він приходив і в першу хвилину був такий же безпосередній та жвавий, яким пам’ятався їй з того дня, коли вона загубилася у вуличному натовпі; та потім ставав якийсь скований - чуйне серце Флоренс не могло не помітити цього - та неспокійний і незабаром зникав. І вранці, і вдень він ніколи не приходив до неї без запрошення. Зате ввечері, коли сутеніло, він завжди сидів коло неї, і то були найщасливіші години для Флоренс; їй здавалось, що то повернувся колишній Уолтер, Уолтер її дитинства. Але й тоді яке-небудь незначне слово, погляд чи жест доводили, що між ними лягла якась невловна межа, котру годі переступити.

Не могла вона не бачити й того, що всі ці ознаки, зміни, які відбулися в Уолтерові, проступали попри всі старання хлопця приховати їх. Дбаючи про неї, думала Флоренс, і щиро прагнучи, щоб ласкавою рукою не зранити її мимохіть, він не раз удавався до різних дрібних хитрощів та оман. Тим прикріше відчувала вона, як сильно він одмінився, і тим частіше оплакувала цю братову відчуженість.

І капітан - її невтомний, чулий і ревний приятель - теж бачив це, думала Флоренс, і теж уболівав. Він був уже не такий райдужно-веселий, як перше, і, коли вони вечорами сиділи утрьох, крадькома кидав то на неї, то на Уолтера доволі-таки журним оком.

Нарешті Флоренс