Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Entre nous? Їй-бо, ти що, уже навчився плести інтриги й французькою?!

Бертран почервонів.

— Це слово, яке вживає Люсі, коли має намір забагатіти чужим коштом. Мій задум, як я казав, полягав у тому, щоб ця справа залишилась entre nous, доки я не з'ясую краще, у якому ви стані та як можна вам краще прислужитися; я не бачив ніякої користі в тому, щоб відкрити Роботемам своє справжнє ім'я і посаду, як не бачив ніякого сенсу в тому, щоб ризикнути викрити себе, звернувшись зі своїм клопотом до губернатора. Я ознаймив, що дав вам довіреність на право розпоряджатися майном, щоб ви могли краще вдавати із себе Лауреата, і що ці повноваження давали бондарю певні, хоч і доволі хисткі права на мис Кука, якщо спробувати оскаржити їх у суді, де до цієї справи можуть поставитися упереджено; бо хоча уступна була зроблена несправжнім Лауреатом (так я сказав полковнику), проте самозванець був моїм законним агентом і уповноваженою особою, а відтак мав право укладати угоди від мого імені.

— Присягаю, ти не менш голінний казуїст, ніж Річард Совтер! — сказав Ебенезер. Бертран просяяв.

— Це лише, так би мовити, закуска й салат до того, що сталося потім, пане: одразу ж після цього я запропонував пошлюбити панночку Люсі, пояснивши, що хоч її права на маєток в очах закону мають не більшу вагу, ніж підтирка з паперу, однак вони все ж стоять поперед будь-яких вимог, що можуть висунути якісь зрадники; але якщо я стану підтримувати їх як автор квита, чоловік позивачки і справжній Лауреат Меріленду, то тоді можна буде переконати присяжних і на суді у самого Диявола!

— Ти тільки послухай! — скрикнув поет. — Ти збирався вкрасти мій маєток разом із моїм ім'ям і чином!

— Його й так уже вкрали, — нагадав йому Бертран. — А я мав намір викрасти його назад і повернути законному власнику, якщо вийде, після чого я міг би назвати своє справжнє ім'я, а Люсі Роботем могла б тоді йти під три чорти, хоч вона й буде моєю законною дружиною!

Він додав, що полковник був радий почути цю пропозицію, а Люсі й поготів; отож одразу ж тоді й уклали шлюб і консумували його так, що не прискіпаєшся, і хоча він так і не зміг, як на те сподівався, вписати у квит пункт, згідно з яким маєток переходив би у власність чоловіка, але він усе-таки вважав, що мис Кука врятовано.

— Я просто приголомшений цією двоїстістю! — сказав Ебенезер. — І де ж це нещасне створіння, яке ти обдурив, і її бідолашний татусь? Як так сталося, що ти сидиш, зіщулившись від страху в цій корчмі, замість того щоб панувати в Молдені?

— Полковник ці два останні місяці роз'їжджає десь на півночі у справах, — зітхнув Бертран, — а його донька, на моє прохання, поїхала разом з ним. Я заявив, що вона в небезпеці через тих зрадників і повинна залишатися з батьком, принаймні доки не розродиться, але, правду кажучи, я повністю живу коштом полковника, і коли б він тоді не поїхав, то того ж таки дня мене викрили б як справжнісінького жебрака. Мені ще пощастило, що Люсі відклала декілька фунтів, котрі віддала мені на зберігання: цього якраз стало на те, щоб купити собі щось попоїсти і випити та сплатити за оцю вошиву кімнату.

З його слів, він марно намагався довідатися щось про долю Ебенезера та втілити в життя отой свій хитрий план, що собі намітив: руки в нього були зв'язані за браком коштів і можливостей повпливати на щось, допоки не повернеться полковник.

— У всякому разі цю гру закінчено, — підсумував він похмуро. — Полковник Роботем повертається наступного тижня до Телботу, і якщо він не дізнається правду від вашого батька, то йому все стане зрозуміло, щойно він побачить, в якому я стані. Або ж сам пан Ендрю розшукає мене тут, коли взнає, що вас у Молдені немає, — останнього разу мені б нізащо не вдалося уникнути зустрічі з ним, якби ваша сестра не попередила мене, що він їде…

— А де ти знайшов Анну, і де вона зараз?

— Це вона знайшла мене, — сказав Бертран, — того самого дня, як зійшла на берег у Меріленді. Вона прийшла, щоб знайти вас у цій кімнаті, де, як то всім у Сент-Мері відомо, мешкає Лауреат, і я спочатку ледь впізнав її, так вона постаріла.

Ебенезер поморщився.

— Вона була просто ошелешена, побачивши мене, а я — її. Я розповів їй усе, що мені було відомо про вашу гірку долю, ні словом не обмовившись про свою, і хоча я благав її не поспішати і не робити необачних вчинків, її ніщо не могло втримати і вона мусила того ж таки дня, не зважаючи ні на яких зрадників, перетнути Затоку, щоб виглядіти вас чи померти на вашій могилі.

— Дорога, люба Анно! — вигукнув Ебенезер і одразу зашарівся, пригадавши Берлінґеймову ранкову розправу. — Що трапилося далі?

— Щоб переправитися і дістатися річки Чоптанк, вона сіла на якийсь шлюп, — сказав Бертран. — Я розмовляв потім з тим капітаном, і він мені сказав, що вона зійшла на берег у якомусь місці, що зветься Тобакко-Стік, це найближча до мису Кука якірна стоянка. І відтоді ні я, ні будь-хто інший, наскільки я знаю, не мав про неї жодних відомостей.

— Боже милостивий! Жодних відомостей? — Й Ебену стрельнула до голови думка така жахлива, що йому аж в горлі перехопило: Вільям Сміт, напевно, був дуже сердитий, що він втік з Молдену, порушивши свій договір про найм, а Джоан Тоуст палала ще більшим гнівом від того, що її кинули; припустімо, що бідолашна Анна потрапила в їхні пазурі, і вони помстилися їй за все, що накоїв її брат!

— Хай її Бог боронить! — ледь видихнув він до Бертрана, швидко підводячись зі стільця. — Вони могли примусити її стати повією! І звідкіля нам знати, може, саме цієї хвилини якийсь брудний плантатор чи здоровецький жукуватий дикун…

— Агов, пане! Що ви там кажете? — Бертран з тривогою підскочив, щоб поплескати по спині свого хазяїна, у якого стався напад надхи і якого, здавалося, ось-ось