Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Де ж це вас орда наздогнала?

– А за Проскуровом, по дорозі в Збараж. Ми, мосьпане, далеченько, за самим Ямполем побували… Тільки ксьондз Цецишовський розповідати заборонив найсуворіше…

На короткий час настало мовчання.

– Нехай винагородить вас Господь за добрі ваші наміри і старання, – промовив Скшетуський, – навіщо ви туди їздили, тепер мені зрозуміло. Я і сам раніше за вас побував там… Та дарма…

– Ех, мосьпане, коли б не ксьондз оцей… Він мені так сказав: я тепер із їхньою королівською величністю в Збараж їду, а ти – це він мені наказував – доглядай за хазяїном, тільки не говори ні слова, а то ще віддасть Богові душу.

Скшетуський так давно і безповоротно розпрощався з усякою надією, що й ці слова Редзяна найменшої навіть іскорки в його серце не заронили… Якийсь час він лежав нерухомо, та потім відновив розпитування:

– А ти відкіля взявся, відколи при ксьондзі Цецишовському перебуваєш і при війську?

– Мене пані Вітовська, дружина каштеляна сандомирського, із Замостя сюди прислала – сповістити пана каштеляна, що в Топорів до нього прибудуть… Відважна жінка, скажу я вам, пане, неодмінно бажає при війську перебувати, щоб не розлучатися з паном каштеляном… Ну, я і приїхав у Топорів, на день лише за вашу милість раніше. Пані Вітовська, ось-ось тут будуть… Із дня на день чекаємо… Тільки от же ж лихо: чоловік її з королем поїхав!..

– Не зрозумію, як ти в Замості міг опинитись, якщо з паном Володийовським і паном Заглобою за Ямпіль їздив? Чому ж у Збараж не прийшов із ними разом?

– А от чому, пане: коли нас ординці наздоганяти почали, іншого способу не було, крім як їм двом заступити шлях чамбулу, я ж поскакав – і просто в Замостя.

– Щастя, що вони не загинули, – сказав Скшетуський. – Але я про тебе краще думав. Як же совість тобі дозволила їх у біді кинути?

– Ех, пане, пане, коли б нас тільки троє було, я б їх нізащо у світі не залишив, у мене й так серце на шматки розривалось, але ж ми вчотирьох їхали… Вони, значить, на ординців напали, а мені самі наказали… рятувати… Знати б мені, що радість не вб’є вашу милість… Ми ж бо за Ямполем… відшукали… Та от ксьондз…

Скшетуський уп’яв очі у слугу і заморгав ними, немовби щойно прокинувшись; раптом, можна сказати, щось у ньому обірвалося: страшенно сполотнівши, він сів на постелі і громовим голосом скрикнув:

– Хто з тобою був?

– Ваша милість! Гей, ваша милість! – закричав слуга, злякавшись переміни в обличчі лицаря.

– Хто з тобою був? – кричав Скшетуський і, схопивши Редзяна за плечі, заходився трясти його, сам тремтячи ніби в лихоманці, однак залізної хватки не послабляючи.

– Так тому й бути, скажу! – вигукнув Редзян. – Нехай ксьондз робить зі мною що хоче: панянка з нами була, а тепер вона при пані Вітовській.

Скшетуський заціпенів, повіки його зімкнулись, і голова важко впала на подушки.

– Святий Боже! – ще дужче заволав Редзян. – От-от дух випустить! Чорт забирай, що ж я наробив!.. Краще б мовчав. Ваша милість, пане щонайдорожчий, заради Бога, скажіть слівце… Царице небесна! Правильно наказував ксьондз… Ваша милість! Гей, ваша милість!..

– Нічого! – промовив нарешті Скшетуський. – Де вона?

– Слава тобі Господи, ожив… Краще вже я нічого говорити не буду. При дружині каштеляна сандомирського вона… Незабаром тут будуть… Слава Богу!.. Тільки б ваша милість не померли… От-от приїдуть… Ми в Замостя пробралися. Тамтешній ксьондз панянку до пані Вітовської прилаштував… Так воно пристойніше… Та й у війську бешкетників чимало… Богун-то її пошанував, а і тут усяко могло статися… Страх я напоневірявся, поки не здогадався жовнірам говорити: «Це родичка князя Яреми!..» – тут уже вони відступалися… Та й у дорозі я чимало потратився…

Скшетуський лежав не ворушачись, але очі його були розплющені, звернені до стелі, та лице мало серйозний вираз – видно, він молився. Закінчивши ж молитву, підхопився, сів на ліжку і наказав:

– Неси одяг і звели сідлати коней!

– Куди ж це ваша милість їхати зібралися?

– Одяг давай швидше!

– Вам іще невтямки, мосьпане, скільки у вашої милості тепер всякого одягу: і король надарував перед від’їздом, і всякі інші вельможі. Та три чудові конячки стоять у стайні. Мені б хоч одну таку!.. А вашій милості, мосьпане, краще полежати та очуняти, сили ж бо ніякої немає.

– Я в порядку. У сідлі можу триматися. Поквапся Бога ради.

– Та вже знаю, у вашої милості тіло залізне. Хай буде по-вашому! Тільки замовте за мене перед ксьондзом Цецишовським слівце… Оно, одяг лежить… Кращого й у вірменських купців не знайти… Вдягайтеся поки що, а я скажу, щоб принесли винної юшки: ксьондзів слуга мав для мене приготувати.

Із цими словами Редзян зайнявся сніданком, а Скшетуський почав квапливо вдягати одежу, отриману в дарунок од короля та придворних. Але раз у раз хапав малого в обійми та притискав до своїх сповнених почуттів грудей, а той розповідав йому все ab ovo: як Богуна, посіченого паном Міхалом, але вже підлікованого, у Влодаві зустрів і вивідав усе про князівну й дістав пернач. Як потім вирушили вони з паном Міхалом і паном Заглобою у валадинські яри і, вбивши відьму та Черемиса, відвезли князівну; нарешті, скільки їх підстерігало всього, коли вони від Бурляєвих людей утікали.

– Бурляя пан Заглоба зарубав, – поспішив уставити Скшетуський.

– От уже хто войовничий чоловік, – зауважив у відповідь Редзян. – Мені такі ще не траплялися – зазвичай воно як буває: один хоробрий, другий красномовний, третій пронозуватий, а в пана Заглоби все разом поєдналося. Та найгірше, мосьпане, нам довелося в лісах за Проскуровом, коли ординці за нами погналися. Пан Міхал із паном Заглобою залишилися, щоб їх на себе відвернути і затримати погоню, а я вбік і до Старокостянтинова – Збараж, думаю, краще обійти: впоравшись із маленьким паном і паном Заглобою, вони саме до Збаража за нами і поскачуть. Уже не знаю, яким там способом Господь у милосерді своєму врятував маленького пана і пана Заглобу… Я думав, їх зарубають. Ми ж тим часом із панянкою втікали між військом Хмельницького, що від Старокостянтинова йшов, і Збаражем, куди понеслися татари.

– Не швидко вони туди дістались, їх пан Кушель пошарпав добряче. Та ти не тягни, розповідай далі!

– Якби я знав! Але мені й невтямки було, от ми і пробиралися з панянкою, як по ущелині, поміж татар і козаків. На щастя, край тамтешній весь начебто вимер, ми душі