Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— В тебе якісь неприємності?

— Неприємності? В мене? А що в мене є, що належить мені особисто? Навіть неприємності належать республіці. А я — тільки хлопчик для биття. Піонерський барабанчик. І це після того, як усе життя віддано…

— Ти б міг не стріляти своєю чиновницькою картеччю хоч у таку хвилину? «Життя віддано», «всі сили на благо», що там ще? Поясни мені спокійно: що сталося? Щось у Москві?

— А де ж? Викликали на президію Ради Міністрів. і слухали не нас, а Азербайджан. Про хід виконання п’ятирічних завдань. Ну, в них там — суцільне перевиконання! Байбаков їхній земляк, вони йому десь на Каспії дачу відбухали на цілі мільйони, він їм усі завдання — занижені удвічі або й утричі порівняно з іншими республіками, от вони й перевиконують, обсипаються золотими зірками і «широко шагает Азербайджан»!

— А хто такий цей Байбаков? Чому ж його не турнуть?

— Ти не знаєш, хто такий Байбаков? Та ти газети читаєш?

— Четверту сторінку.

— До речі, на другій сторінці завжди пишуть про сільське господарство.

— Не цікавлюсь.

— Сільським господарством?

— Ні, тим, що пишуть про нього газети.

— Заздрю твоїй незалежності, Миколо, — зітхнув Марко. — До твого відома: Байбаков — голова Держплану Радянського Союзу.

— Безглузда організація.

— Але ми всі ходимо під нею, як під богом!.. Всі ж бачать і знають, що витворяється з Азербайджаном, і всі мовчать, бо сам Генеральний підтримує. Йому потрібні маяки серед республік. Там Рашидов, там Алієв… Хрущов любив, щоб маяки — ланкові, бригадири, голови колгоспів, Леоніду Іллічу вже щоб цілі республіки! А вони що? Порозорювали всі пасовиська, понищили поголів’я овець, дають тепер тільки бавовну, а годувати м’ясом хто їх буде? Україна! Вихваляли, вихваляли Азербайджан за успіхи, а він і заявляє: «Великі претензії до України, вони не задовольняють наших потреб у м’ясі». Ти чув таке? А від Рашидова й собі: у нас напружена демографічна обстановка, а м’ясопоставки з України запізнюються… А грузини й собі: грузинський народ не звик їсти мороженку, а Україна поставляє поросят тільки заморожених… То що ж я йому поросят живими гнатиму через Кавказький хребет? У нас з партії виключають, коли хтось засмажить порося, а вони, бач, за стіл не сядуть без поросятини! Спробував я підвестися, дати відповідь, а Тихонов мені: «Сядьте і зробіть висновки. Ми вас востаннє попереджаємо!» Таким, знаєш, директорським голосом, і оті його камінні очі… Нанавиджу! Він колись був директором, звик переставляти людей і станки, переставляє й тепер. Сиди — і все! За мною величезна республіка, яка вже виконала свої поставки, а мені: сиди! Бо, бачте, ми не виконали додаткових поставок! А скільки ж можна — додаткові та додаткові? І скільки можна мовчати?

Він став переді мною, розпачливо потрясаючи руками. Темно-сині штани з заморської тканини, білосніжна імпортна сорочка не з тої синтетики, од якої навіть собаки вже виють, а з справжньої бавовняної тканини, до того ж виробленої з особливої нитки «в шовкову скрутку» — вміє наша соціалістична держава зодягати своїх вірних слуг! Хоча Марко слуга народу — тільки для пропаганди, насправді ж він — керівник.

Я сказав доволі жорстко, а може, й жорстоко:

— Ти обурюєшся, що тебе посадовили, мов п’ятикласника?

— Ну?

— А от я сиджу перед тобою і спокійний. Мені подобається отак сидіти під Оксаниною грушею і не думати про те, що треба комусь щось пояснювати…

— Ти — в стороні від життя! Хіба ти можеш зрозуміти?

— Ага, в стороні. Я не можу. А що ж ти хотів пояснити Тихонову чи кремлівським зорям? Що всі ви, так звані керівники так званої Української Соціалістичної республіки, день і ніч висячи на телефонах і на шиях своїх підлеглих, а також на шиях усіх трудящих, виконали всі поставки, всі поставки, всі поставки, але недовиконали понадпоставок, понадпоставок, понадпоставок… А ти не подумав: доки ж? І що таке всі оці поставки? Нас втішали, що продрозверстка, цей дикий грабіж посеред білого дня, потрібна була, коли молода Республіка Рад задихалася, гинула від іноземної навали і внутрішньої контрреволюції. Тоді Ленін відмінив продрозверстку, ввів продподаток, ввів НЕП, а Сталін знов узявся за старе, тільки назвав це здирство поставками, і ми гинемо від цих поставок, поволі вмираємо і незабаром наша велетенська країна вмре з голоду, і ніхто її не порятує. Ти, так званий керівник, знаєш це, розумієш, відчуваєш? Чи ти думаєш тільки про себе?

Марко рубнув рукою повітря, так ніби й далі виконував роль вождя з напівзабутих шкільних і студентських спектаклів, гордо кинув:

— Не я вводив ці поставки, не мені їх і знищувати!

— Ах, не ти й не тобі! Та знай же: вони знищать тебе, понищать нас усіх, пожеруть, як оті худі біблійні корови з фараонового сну, що пожерли гладких корів і від того стали ще худішими. Поки ми не знищимо цього прокляття, насланого на всі наші народи Сталіном, ми гинутимемо, вмиратимемо, западатимемо в отхлань, і ніщо нас не порятує…

— А що порятує мене? — спитав він, кусаючи губи.

— Ніщо. Бо ти думаєш тільки про себе. Ти не згоден, ти обурюєшся, протестуєш, а тебе не хочуть слухати? Подай у відставку, відмовся від усіх постів, від свого становища, від благ і прислужництва, стань простою людиною… Ти мріяв колись про акторство? Попросись в театр…

— Ти нічого не розумієш, Миколо. І не думай про мене гірше, ніж я заслуговую. Повір мені: я втомився. В мене вже ні крихти сили грати роль, що впала на мене, як камінь, і я б — хоч сьогодні!.. Але як це сприйметься? Що таке відставка для людини мого становища? Це ж натяк! І вже й не на республіканському рівні, а сам знаєш на якому… Мовляв, коли так, коли ще молоді й енергійні у відставку, то як же тоді товаришу Суслову, чи Тихонову, а то й самому Генеральному? Ти мене розумієш, Миколо?

— Не розумію і не хочу розуміти! Ти нагадуєш мені полохливого чоловіка, який знає велику таємницю, неймовірно важливу для всього народу, опинився перед радіомікрофоном, має змогу повідомити цю таємницю, але стоїть мовчки, не наважується розтулити рота, промовити бодай слово.

— Бо там, у сусідній кімнаті сидить чоловік, який негайно вимкне мікрофон, як тільки