Читати книгу - "11/22/63"

На наступному розі бізнесовий квартал (який він не був) раптом урвався. Я побачив літню жінку, що поспішала вулицею, нервово оглядаючись на тих хлопців, котрі тепер були трохи далі попереду на іншому боці Мейн-стрит. На жінці була хустка й щось схоже на респіратор — на кшталт тих, що ними користуються люди з хронічними обструктивними захворюваннями легенів або з прогресуючою емфіземою.

— Мем, ви не підкажете, чи бібліотека…

— Облиште мене в спокої! — Очі в неї були великі, злякані. На мить крізь прогалину в хмарах сяйнув місяць, і я помітив, що обличчя в неї порите виразками. Та, що містилася в неї під правим оком, здавалося, дожерлася аж до самої кістки. — Я маю папір, де говориться, що я маю право бути на вулиці, на ньому є печатка Ради, то вже облиште мене в спокої! Я йду до своєї сестри, мушу її відвідати! Оті хлопці — погані хлопці, і скоро вони розпочнуть свої дикунства. Тільки торкніться мене, я дзвякну своїм брязкалом й констебль ураз під’їде сюди.

Якось я мав щодо цього сумніви.

— Мем, я всього лише хочу дізнатися, чи бібліотека ще…

— Вона вже багато років як закрита й жодних книжок там нема! Тепер там провадять Сходини Ненависті. Облиште мене в спокої, кажу вам, бо інакше я дзвякну констеблю.

Вона поквапилася геть, кожні кілька секунд озираючись, щоб упевнитися, що я не переслідую її. Я дозволив їй віддалитися від мене на достатню дистанцію, аби лиш жінка трохи заспокоїлася, а тоді й сам знову вирушив уздовж Мейн-стрит. З коліном у мене дещо налагодилося після того перенапруження на сходах Книгосховища, але я все ще кульгав і кульгатиму й далі якийсь час. У затулених шторами вікнах деяких будинків горіло світло, але я був майже цілком певен, що постачається воно не Енергокомпанією Центрального Мейну. То були коулменівські ліхтарі[690], а в деяких випадках гасові лампи. Більшість домів стояли темні. Від деяких залишилися обвуглені руїни. На одному з руйновищ була намальована свастика, а на іншому аерографом написано: ЄВРЕЙСЬКИЙ ПАЦЮК.

А… а чи дійсно вона сказала Сходини Ненависті?

Перед фасадом одного з тих будинків, що перебували у гарному стані — він був схожий на справжній маєток, порівняно з іншими — я побачив довгу жердину конов’язі, немов у якомусь старому фільмі-вестерні. І там стояли справжні коні. Коли небо освітилося в черговому спазматичному розриві, я побачив і кінські «яблука», деякі кізяки зовсім свіжі. Під’їзна алея туди лежала за зачиненими воротами. Місяць сховався знову, тому я не зміг прочитати табличку на залізних ґратах, проте мені не було необхідності її читати, аби здогадатись, що там написано: СТОРОННІМ ЗАБОРОНЕНО.

Раптом просто попереду я почув, як хтось чітко вимовив єдине слово:

— Пиздець!

Голос явно немолодий, несхоже на тих дикуватих хлопців, і пролунало це не з їхнього, а з мого боку вулиці. Той чоловік, судячи з його голосу, був напідпитку. А ще скидалося на те, що балакає він сам з собою. Я вирушив на цей голос.

— Матір’во’йоб! — скрикнув голос роздратовано. — ’лядь срана!

Мабуть, він був від мене за квартал. Перш ніж встигнути туди дістатися, я почув металевий брязк і той голос заволав:

— Забирайтесь геть звідси! Богом кляті шмаркачі сучі! Забирайтесь геть звідси, поки я не дістав свого пістолета!

Відповіддю на це пролунав глузливий регіт. То були ті шибайголови, хлопці-дурокури, і голос, що озвався, безперечно, належав тому з них, котрий був показав мені сраку:

— Єдиний пістоль, що ти маєш, ховається у тебе в штанях, та й в того, можу поспорити, криве дуло!

Знову регіт. А слідом високий металічний звук «спеннньг».

— Уйобки, ви зламали мені шпицю! — тепер у голосі того чоловіка, котрий кричав на них, уже забринів несвідомий себе страх. — Геть, геть, стійте, де стоїте, на своєму боці!

Хмари розщепилися. Крізь шпару проглянув місяць. У його непевному світлі я побачив старого в інвалідному візку. Він сидів далі попереду, на перехресті Мейн-стрит з Годдард-стрит, якщо цій вулиці не змінили назву. Одне колесо його застрягло у вибоїні, від чого крісло візка п’яно перекосилося на лівий бік. Хлопці вже рушили через вулицю до нього. Той, що був послав мене на хер, тримав рогатку з зарядженою до неї величенькою каменюкою. Цим пояснювався той металічний брязк.

— Маєш старих баксів, діду? Та направду, нам згодяться й нові бакси, і консерви, є?

— Ні! Якщо в вас нема бодай краплини совісті, щоби витягти мене з баюри, в якій я застряг, то хоч облиште мене в спокої, йдіть своєю дорогою!

Але вони уже роздрочилися і просто так відступитися не бажали. Вони збиралися пограбувати його навіть на те дрібне лайно, яке він міг мати, можливо, ще й побити, а перекинути його, так це напевне.

Джейк з Джорджем злилися водно, і в обох у очах почервоніло від люті.

Увага поганців вся була націлена на стариганя в інвалідному візку, тож вони не помітили, коли я вирушив до них по діагоналі — точно, як тоді на шостому поверсі Книгосховища. Від моєї лівої руки все ще було небагато користі, натомість права, укріплена тримісячним курсом фізіотерапії спершу в Паркленді, а потім в «Едемських перелогах», була в повнім порядку. Ну, й малися ще залишки влучності, завдяки якій я колись виступав третім бейсменом у шкільній команді[691]. Перший уламок цементу я вгатив просто в груди тому, який був засвітив мені свою сраку. Він скрикнув від болю і подиву. Всі хлопці — їх там було п’ятеро — обернулись до мене. І коли це сталося, я побачив, що обличчя вони мають такі ж понівечені, як було в тої переляканої жіночки. Хлопець з рогаткою, юний містер На Хер, виглядав найгірше. На тому місці, де в людини стирчить ніс, в нього не малося нічого, крім діри.

Я перекинув другий шматок цементу з лівиці в правицю й метнув його у найвищого з хлопців, одягненого у величезні мішкуваті штани, підтягнуті вгору так, що їх пояс сидів у нього ледь не на грудях. Він задер руку, захищаючись. Камінь вдарив по руці, вибивши з неї на землю цигарку. Глянувши лишень на моє обличчя, він крутнувся й побіг. Слідом рвонув і Голосрачко. Залишилось троє.

— Покажи їм, як цапам роги правлять, синку! — заволав старий у кріслі-візку. — Заради Христа, вони на це заслужили!

Я в цьому не сумнівався,