Читати книгу - "11/22/63"

— Ти серло, — промовив я, наблизивши своє обличчя впритул до його… і начхати, що там не було носа. Він тхнув потом, дуром і глибокою немитістю. — Що ти за серло таке, щоб нападати на старого в інвалідному візку?

— Хто ви за…

— Чарлі Блядьма Чаплін. Той, що їздив до Парижа, де леді люблять танцювати. А тепер геть на хер звідси.

— Віддайте мені мою…

Я зрозумів, чого він хоче, і торохнув нею його в центр лоба. Бризнула одна з його виразок, і біль певне був диявольський, бо очі його сповнились сльозами. Я ж сповнився відразою й жалем, але нічого з цього я намагався не виказати.

— Нічого ти не отримаєш, серло, окрім шансу забратися звідси раніше, аніж я вирву з твоєї безсумнівно гнилої мошонки твої нікчемні яйця й запхаю їх в ту діру, де в тебе мусив би рости ніс. Маєш єдиний шанс. Користайся. — Я набрав у груди повітря, а тоді загорлав йому просто в обличчя, бризкаючи вереском і слиною. — Тікай!

Дивлячись, як вони мчать геть, я відчував сором і переможну радість у дуже приблизно рівних пропорціях. Старий Джейк був майстром заспокоювати розбуялих підлітків у шкільних коридорах в останню п’ятницю перед початком канікул, але вище того його досвід і вміння не сягали. Натомість новий Джейк був почасти Джорджем. А Джордж чимало через що уже був пройшов.

З-позаду мене почувся важкий напад кашлю. Це навернуло мене думкою до Ела Темплтона. Упоравшись з кашлем, старий сказав:

— Приятелю, я був би ладен висцяти за раз п’ятирічну дозу ниркових каменів, аби лиш побачити, як ті зловредні паскудники накивають п’ятами. Не знаю, хто ти є, але я маю трохи «Гленфідиха»[692] у себе в коморі — справжнього — і якщо ти виштовхаєш мене з цієї клятої баюри і довезеш додому, я поділюся ним з тобою.

Місяць був сховався знову, але коли він врешті знов проглянув крізь проріху в хмарах, я роздивився обличчя цього старого. Він мав довгу сиву бороду і трубочку, вставлену в ніс, але навіть через п’ять років мені не становило жодного клопоту впізнати чоловіка, котрий втягнув мене до цієї авантюри.

— Привіт, Гаррі, — промовив я.

Розділ 31

1

Він так само жив на Годдард-стрит. Я закотив його по пандусу на ґанок, і там він уже видобув лячно велику низку ключів. Недарма. Його передні двері замикалися не менш як на чотири замки.

— Ви орендуєте чи власний дім?

— О, це все моє, — відповів він. — Хоч яке, а власне.

— Радий за вас.

Раніше він винаймав житло.

— Ви так і не сказали, звідки знаєте моє ім’я.

— Спершу давайте вип’ємо. Зараз я дійсно маю таку потребу.

Двері прочинилися до вітальні, яка займала всю передню половину будинку.

— Вйо, — гукнув він мені, немов якомусь коню, показуючи жестом, щоб я заходив, і засвітив коулменівський ліхтар.

При його світлі я побачив меблі того кшталту, що їх називають «старими, але надійними». На підлозі лежав гарний вузликовий коц. На жодній зі стін не вбачалося диплома ЗОР — ну, й звісно ж, ніякого обрамленого письмового твору на тему «День, що змінив моє життя», — зате там висіло чимало католицьких ікон і ще більше фотографій. Абсолютно не дивуючись, я впізнав на них кількох людей. Аякже, вони ж були мені знайомі.

— Замкніть там за собою, гаразд?

Я зачинив двері, відгородивши нас від темряви й неспокійного Лізбон-Фолза, і замкнув їх на обидва запори.

— І на засув теж, якщо вам неважко.

Я крутнув ручку, почувся важкий брязк. Гаррі тим часом їздив по своїй вітальні, запалюючи гасові лампи з високими скляними димарями, подібні до тих, що я їх, як мені неясно пригадувалося, колись бачив у домі моєї бабусі Сари. Їхнє світло краще годилося для кімнати, аніж сяйво коулменівського ліхтаря і, коли я загасив його білу горілку, Гаррі Даннінг схвально кивнув.

— Як ваше ім’я, сер? Моє вам уже відоме.

— Джейк Еппінг. Гадаю, у вас воно не дзеленькнуло якимсь відгуком, чи як?

Він поміркував, потім похитав головою.

— А мало б?

— Та, певне, ні.

Він простягнув мені свою долоню. Та трішки тремтіла від початкового парезу.

— Та хай там як, а я потисну вам руку. Мерзотне діло могло трапитися там.

Я радо потис його долоню. Вітаю, новий друже. Вітаю, старий друже.

— Окей, тепер, коли ми це з’ясували, можемо й випити з чистим сумлінням. Зараз дістану нам того односолодового. — Він вирушив у бік кухні, крутячи свої колеса нехай і трохи тремтячими, проте все ще дужими руками. Його візок мав маленький двигун, але той чи не працював, чи, може, він економив заряд в акумуляторі. Гаррі озирнувся на мене через плече. — Ви як, безпечний? Маю на увазі, для мене?

— Особливо для вас, Гаррі, — усміхнувся я. — Я ваш добрий янгол.

— Це звучить дико смішно, — промовив він. — Але що є інакшим у наші дні?

Він поїхав до кухні. Скоро світла ще додалося. Затишного, жовто-помаранчевого, домашнього. У цьому помешканні все здавалося домашнім. Але там… у зовнішньому світі…

Та що ж я таке збіса наробив?

2

— За що ми вип’ємо? — спитав я, коли ми вже тримали в руках склянки.

— За кращі, аніж теперішні, часи. Годиться вам такий тост, містере Еппінг?

— Мені цілком підходить. І звіть мене Джейком.

Ми цокнулися. Я не міг пригадати, коли востаннє пив щось міцніше за пиво «Самотня зірка». Віскі був смачним, як гарячий мед.

— Електрики нема? — запитав я, озираючись довкола на лампи. Він їх усі прикрутив до мінімуму, мабуть, економлячи гас.

Обличчя Гаррі скривилося в кислій міні.

— Немісцевий, авжеж?

Запитання, яке я вже чув раніше, від Френка Анічетті, у «Фруктовій». Під час моєї першої прогулянки в минуле. Тоді я збрехав. Мені не хотілося робити цього тепер.

— Я не зовсім певен, яким чином відповісти на це запитання, Гаррі.

Він відмахнувся.

— Нам мусили б подавати електрику три дні на тиждень, і сьогодні один з тих самих днів, але її відключили вже близько шостої вечора. Маю довіру до Провінційної Енергокомпанії не більшу за мою віру в Санта Клауса.