Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— Ти маєш рацію!

Таньчунь та інші дівчата здогадались, у чому справа, і не заперечували.

— Гаразд, — сказала наостанку Таньчунь. — Тільки забавно, що створити товариство придумала я, а ви будете мною розпоряджатися!

— Давайте сходимо в сільце Запашного рису, — запропонував Баоюй.

— Вічно ти квапишся! — з докором сказала Лі Вань. — Треба раніше домовитись, а вже потім я вас запрошу.

— А як часто ми будемо збиратися? — запитала Баочай.

— Разів зо два-три на місяць цілком достатньо, — зауважила Таньчунь. — Частіше нецікаво.

— Вірно, — підтримала її Баочай. — Тільки бути всі мусять обов’язково, у будь-яку погоду. Якщо ж на кого-небудь раптом найде натхнення, можна про це сказати й запросити всіх до себе, не чекаючи наміченого дня. Це буде навіть цікаво!

— Дуже цікаво, — погодилися всі.

— Оскільки мені першій спала на думку ідея створити товариство, то й право першою влаштувати частування належить мені, — заявила Таньчунь.

— У такому разі відкриття товариства призначаємо на завтра, — запропонувала Лі Вань і звернулася до Таньчунь:

— Згодна?

— Давайте це зробимо просто зараз, — сказала Таньчунь. — Ти задаси тему для віршів, Володарка острова Водяних каштанів задасть рими, а Мешканка павільйону Запашного лотоса буде стежити за порядком.

— А по-моєму, несправедливо, щоб задавав тему й рими хто-небудь один, — зауважила Інчунь. — Найкраще тягти жереб.

— По дорозі сюди я бачила, як у сад принесли два горщики з дуже гарною білою бегонією, — сказала Лі Вань. — Чому б нам не скласти про неї вірші?

— Так її ж ніхто не бачив! — запротестувала Інчунь.

— Усі знають, яка вона, біла бегонія, — заперечила Баочай. — Навіщо ж на неї дивитися? Предки складали вірші у хвилини натхнення й не завжди писали про те, що бачили в цю мить. Інакше в нас не було б так багато чудових віршів.

— У такому разі я задам рими, — поступилася Інчунь.

Вона взяла з полиці томик віршів, розкрила навмання, показала всім чотиривірш із семислівним рядком і заявила, що всі мають писати такі вірші. Потім вона звернулася до однієї із служниць:

— Назви слово, що першим спало тобі на думку.

Дівчина стояла, притулившись до дверей, і не замислюючись випалила: «Біля дверей».

— Отже, перше поняття — «двері», — сказала Інчунь. — Воно за своїм звучанням потрапляє в тринадцятий розділ. У наших віршах двері мають бути згадані в першому рядку.

Вона зажадала скриньку з картками рим, витягла з неї тринадцяту шухлядку...

— Попалися слова, які дуже важко сполучаються, — зауважив Баоюй.

Тим часом Дулі приготувала чотири пензлі та чотири аркуші паперу й подала кожному. Всі почали складати вірші, одна лише Дайюй, як нічого не було, бавилася листям утуна, милувалась осіннім пейзажем і жартувала зі служницями.

Одній із служниць Таньчунь наказала запалити запашну паличку «аромат солодкого сну». Ця паличка, завдовжки три цуні й завтовшки зі звичайний ґніт, згоряла досить швидко, і за цей час потрібно було написати вірш; хто не встигне, того штрафують.

Таньчунь склала перша, записала, підправила й передала Інчунь.

— Царівно Духмяних трав, у тебе готовий? — запитала вона в Баочай.

— Готовий-то готовий, але, здається, погано вийшов, — відгукнулася та.

Баоюй, заклавши руки за спину, повільно походжав по терасі. Раптом він звернувся до Дайюй:

— Чула? У них уже готові!

— Про мене не турбуйся, — відгукнулася Дайюй.

Баоюй помітив, що Баочай устигла начисто переписати свого вірша, і вигукнув:

— От лихо! Від запашної палички залишився всього цунь, а в мене тільки чотири рядки!

І він знову звернувся до Дайюй:

— Паличка от-от зотліє! Поквапся!

Дайюй пропустила його слова повз вуха.

— Добре, не буду тебе чекати, — сказав нарешті Баоюй. — Треба записати, подивлюся, що вийшло.

Він підійшов до столу, взяв пензлик і заходився писати.

— Приступаємо до читання! — оголосила Лі Вань. — Хто не встиг, закінчуйте, а то оштрафуємо.

— Селянка із сільця Запашного рису не вміє писати віршів, зате вона добре їх читає, — зауважив Баоюй, — до того ж вона найсправедливіша з нас, тому давайте домовимося приймати всі її зауваження.

Дівчата закивали на знак згоди.