Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Доки ми вечеряли й розмовляли, я продовжував стежити за рухом невідворотного грозового фронту. Він нарешті подолав гірський хребет і навіть перетнув його, а тоді почав повільно спускатися з найвищого схилу. Прибираючи скатертину, Панна зауважила напрямок мого погляду і кивнула.

— Так, буря наближається, — сказала вона, сховавши останні столові набори в кошик. Сіла біля мене й дістала вино і наші келихи. — Випиймо за неї?

— Я вип'ю з вами, але не за неї.

Вона наповнила келихи.

— Це не має значення, — мовила вона, — не тепер, — вона поклала свою долоню на мою і передала мені келих.

Узявши його, я поглянув на жінку. Вона усміхнулася й торкнулась краєм свого келиха до мого. Ми випили.

— Ходімо тепер до мого павільйону, — сказала Панна і взяла мене за руку. — Приємно проведемо кілька годин, що зосталися.

— Дякую, — мовив я. — Іншого разу такий відпочинок став би чудовим десертом до розкішної вечері. Але, на жаль, мушу йти. Обов'язок кличе, а час підганяє. Я маю місію.

— Гаразд, — відказала вона. — Це не настільки важливо. Я знаю все про вашу місію. Проте це також уже не важливо.

— Он як? Мушу визнати, я підозрював, що ви запросите мене на закриту вечірку, яка завершиться для мене самотнім блуканням по якомусь холодному схилу, якщо я погоджуся.

Вона засміялася.

— А я мушу визнати, що мала намір саме так вас і використати, Корвіне. Але вже ні.

— Чому ж ні?

Вона вказала на лінію розриву.

— Більше нема потреби вас затримувати. Ось це свідчить про перемогу Дворів. Ніхто більше не здатен що-небудь зробити, аби зупинити наступ Хаосу.

Я знизав плечима, і вона знову наповнила наші келихи.

— Але мені не хотілося б, щоб ви залишали мене зараз, — продовжувала Панна. — За кілька годин буря наздожене нас. Чому б не провести останній час у компанії одне одного? Навіть нема потреби йти до мого павільйону.

Я нахилив голову, і Панна підсунулася ближче до мене. Дідько. Жінка й пляшка — я завжди казав, що саме так і хотів би закінчити свої дні. Ковтнув ще трохи вина. Можливо, вона мала слушність. Але я подумав про ту подобу жінки, що заманила мене в пастку на Чорній дорозі, коли я залишав Авалон. Спершу я хотів допомогти їй, та потім підпав під її надприродні чари — а коли зняв з незнайомки маску, то побачив, що під нею нічого немає. Було до біса страшно. Але щоби не надто вдаватись у філософію, кожен має різноманітний набір масок для будь-яких ситуацій. Я чув, що популярні психологи вже багато років воюють з ними. Втім, я не раз захоплювався людьми з першого погляду, а тоді починав ненавидіти їх, пізнавши ближче. Іноді вони скидалися на ту жінку-примару — під маскою в них не було нічого. Я дійшов висновку, що маска іноді краща за її відсутність. І все ж... Жінка, яку я притискав до себе, справді могла бути монстром усередині. Певно, так і було. А більшість з нас хіба ні? Я міг придумати й гірші способи піти у засвіти, якби надумав здатися просто зараз. Вона мені сподобалася.

Я допив вино. Панна хотіла налити мені ще, але я зупинив її руку.

Вона поглянула на мене, а я у відповідь всміхнувся.

— Ви майже переконали мене, — мовив я.

Потім чотирма цілунками заплющив їй очі, щоб не розбивати чарів, а тоді відійшов і осідлав Зірку. Хоч очерет і не зів'яв, але він мав слушність, що в лісі змовк пташиний гам. До біса важко кермувати цією залізницею[108].

— Прощавайте, Панно[109]!

* * *

Доки буря заповнювала долину, я їхав на південь. Переді мною здіймалися гори, а стежина вела поміж ними. Небо досі було смугастим, чорно-білим, але здавалося, що ці смуги трохи зрушили. Присмерк заполоняв усе довкола, але на темних ділянках неба зірок не було. Тільки легіт, аромат — і тиша, викривлені моноліти й посріблене листя, блискуче від краплинок роси. Рвані краї туманів пропливали переді мною. Я спробував почаклувати з Тінню, але це виявилося надто складно — я був страшенно втомленим. Нічого не відбувалось. Я черпав силу в Каменя, намагаючись частку її передати Зірці. Ми рухалися в одному темпі, аж доки земля перед нами полізла угору. Тоді ми видерлися на новий перевал, ще крутіший за той, через який заїхали в долину. Спинившись, аби озирнутись, я побачив, що вже третину долини вкрила мерехтлива завіса бурі. Я замислився про павільйон, Панну та її озеро[110], а тоді похитав головою і рушив далі.

Коли ми наблизилися до перевалу, шлях став крутішим, тож довелося сповільнитися. Білі ріки в небі набули червонявої барви, яка ставала все багрянішою, доки ми просувалися. Коли я таки дійшов до переходу, здавалося, наче весь світ залито кров'ю. Проїжджаючи широким скелястим перевалом, я потрапив у сильний вітер. Ландшафт ставав уже рівнішим, тож ми продовжували дертися вгору, хоч я й досі нічого не бачив за перевалом.

Щось задеренчало у скелях ліворуч. Я зиркнув туди, але не помітивши нічого, вирішив, що той звук був від падіння каменя. Та вже за пів хвилини Зірка піді мною смикнулася, страшно й болісно заіржала, а тоді, різко повернувшись праворуч, почала падати вперед.

Я вправно зіскочив із сідла, а коли ми впали, то побачив, що з її правого боку стирчить стріла. Після удару об землю я покотився вниз, а коли спинився, то глянув у напрямку, звідки та прилетіла.

Праворуч, на вершині гори за десять метрів від мене, стояла постать з арбалетом. Вона вже знову натягувала тятиву, готуючись до пострілу.

Я знав, що не зможу вчасно дотягнутися до нападника, аби зупинити його. Тому почав підшуковувати камінь завбільшки з бейсбольний м'яч. Знайшов його в підніжжі кручі позаду себе, підняв і спробував не дати гніву впливати на точність кидка. Вона й справді не постраждала, зате лють посилила удар.

Камінь потрапив зловмиснику в ліву руку, і він закричав, випускаючи арбалет. Зброя покотилася зі скелі й приземлилася на іншому боці стежки, практично навпроти мене.

— Сучий сину! — закричав я. — Ти вбив мого коня! Ти за