Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Клацання. Мерехтіння.

На один удар серця ми стали на доріжку під посмугованим небом. Коли вона зникла, я знову потягнувся до неї через Камінь.

Клацання. Мерехтіння. Клацання. Гуркіт.

Скелястий шлях, наближаємося до гірського перевалу... Світ досі чорно-білий... Позаду себе чую удари грому...

Я завертів Каменем, наче ручкою фокусування, коли світ почав тьмяніти. Він знову повернувся... Два, три, чотири... Я рахував удари копит і удари серця, захищаючись від гуркоту довкілля... Сім, вісім, дев'ять... Світ став яскравішим. Я глибоко вдихнув і важко видихнув. Повітря схололо.

Між громом та його луною почув шум дощу. Однак жодна краплина не впала на мене.

Я озирнувся.

Величезна стіна дощу стояла, мабуть, метрів за сто позаду мене. Крізь неї я ледь міг розгледіти непевні обриси гір. Прицмокнув до Зірки, й ми рушили трохи швидше, видершись на рівний шлях, що вів між двома схожими на вартові вежі вершинами. Світ попереду досі був етюдом у чорно-біло-сірих тонах, а небо наді мною ділилося на смуги світла й темряви. Ми вийшли на перевал.

Я затремтів. Мені хотілося зупинитися, відпочити, поїсти, покурити, спішитись і пройтися. І все ж я був надто близько від бурі, щоб дозволити собі таку втіху.

Удари копит Зірки відлунювали на перевалі, обабіч якого круто здіймалися скелясті стіни під посмугованим, як зебра, небом. Я сподівався, що ці гори розірвуть грозовий фронт, але відчував, що такого не трапиться. То була незвична буря, і я мав лихе передчуття, що простягалася вона аж до Амбера, а я б уже давно потрапив у неї і згинув навіки, якби не Камінь.

Доки я дивився на дивне небо, навколо почався снігопад блідих квітів, що осявали мені шлях. Повітря наповнилось приємним ароматом. Грім позаду стих. Скелі навколо були розмальовані сріблястими рисками. Це освітлення пасувало до присмеркового світу. Щойно виїхавши з-за перевалу, я побачив перед собою долину з викривленою перспективою — неможливо було виміряти відстань, — де рясніли шпилі й мінарети, що відбивали світло смугастого неба, схоже на місячне. Вони нагадували про ніч у Tip-на Ноґті, помережену сріблястими деревами, що були схожі на свічада ставків, де плавали мінливі духи. Вряди-годи долина видавалася багатошаровою, іноді — природною та хвилястою, розділеною тим, що було схоже на продовження стежки, якою я їхав. Вона здіймалася й опускалася, огорнута меланхолією, осяяна незбагненними цятками блиску й мерехтіння — і позбавлена будь-яких ознак життя.

Не вагаючись, я почав спускатися. Земля тут була вапняковою та білою, наче кістка — та чи не тоненька то лінія Чорної дороги бовваніє ліворуч? Я ледь-ледь міг розгледіти її.

Тепер я не поспішав, бо бачив — Зірка стомлюється. Якщо буря просуватиметься не надто швидко, ми могли б відпочити біля одного зі ставочків у долині. Я й сам був стомленим та голодним.

Спускаючись, я продовжував роззиратися навсібіч, але не бачив ані тварин, ані людей. Тихо й м'яко зітхав вітер. Коли я опинився в нижчих шарах, де починалася звичайна флора, то зауважив, що білі квіти хиталися на стеблинках над дорогою. Озирнувшись, я помітив, що грозовий фронт досі не перетнув гірського хребта, але хмари продовжували там збиратися.

Я все далі спускався у дивну місцину. Квіти навколо мене вже давненько перестали падати, але ніжний аромат досі витав у повітрі. Звуків не було — чутно лиш наші кроки та вітерець праворуч. Навколо мене здіймалися скелясті утворення дивовижних форм; здавалося, що їх висічено вручну, настільки бездоганними були лінії. Досі пливли тумани. Бліді трави волого поблискували.

Доки я мандрував до лісистого центру долини, перспектива навколо мене й далі змінювалася: відстані викривлювалися, зміщувалися небокраї. Я повернув ліворуч, аби під'їхати до найближчого озерця, та воно віддалялося, щойно я наближався до нього. Коли дістався нарешті до водойми, я спішився і встромив у воду палець, щоб скуштувати її, — вода виявилася холодною, але солодкою.

Повністю втамувавши спрагу, я стомлено розлігся й дивився, як пасеться Зірка, а тоді взявся за холодну їжу, яку дістав із сумки. Буря досі пробивалася через гори. Я зиркнув на неї, міркуючи про її природу. Якщо тато зазнав невдачі, тоді це громи Армагеддону, а отже, уся моя мандрівка позбавлена сенсу. Але з таких міркувань не було жодної користі, бо я знав: що б там не було, а продовжувати доведеться. Проте відігнати такі думки не вдавалось. Я можу прибути до місця призначення, побачити перемогу в битві, а тоді спостерігати, як усе знищується. Марно... Ні. Не марно. Я намагався і намагатимуся до самого кінця. І цього вже досить, навіть якщо все втрачено. Клятий Бранд! Для початку...

Кроки.

За мить я вже припав до землі й повернувся у напрямку кроків, поклавши руку на меч.

Переді мною стояла невисока жінка, вбрана у біле. У неї було довге темне волосся, дикі чорні очі та усмішка на вустах. В руках вона тримала плетений кошик, який поставила на землю між нами.

— Певно, ви голодні, Лицарю звитяжний, — мовила вона на тарі з дивним акцентом. — Я бачила, як ви прийшли, тому принесла ось це.

Я усміхнувся і став у природнішу позу.

— Дякую, — відповів їй. — Так і є. Мене звати Корвін. А вас?

— Панна, — відповіла жінка.

Я вигнув брову.

— Дякую, Панно. Ви оселились у цьому місці?

Вона кивнула і стала навколішки, щоб розкрити кошик.

— Так, мій павільйон ось там, за озером.

Панна кивнула головою на схід — у напрямку Чорної дороги.

— Зрозуміло, — відказав я.

Їжа і вино в кошику видавалися справжніми, свіжими й апетитними — значно кращими за мій подорожній запас. Втім, підозри залишились при мені.

— Розділите обід зі мною? — запитала вона.

— Якщо бажаєте.

— Бажаю.

— Чудово.

Панна розстелила скатертину й, сівши навпроти мене, витягнула з кошика їжу та розклала між нами. Вона, сервіруючи страви, похапцем скуштувала все сама. Я почувався при цьому трішки ницо, але зовсім трішки. Це була дивна місцина для проживання самотньої жінки, готової прибігти на порятунок до першого-ліпшого чужинця, котрий проїжджає тут. Під час нашої першої зустрічі Дара також годувала мене; а оскільки я наближався до кінця подорожі, то все ближчими ставали місця ворожої сили. Ще й Чорна дорога була зовсім поруч, а Панна час від часу зиркала на мій Камінь.

Втім, ми чудово провели час, ближче познайомившись під час вечері. Жінка була ідеальним слухачем: сміялася з усіх моїх жартів і змушувала розказувати