Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Коли ми вийшли з печери, вранішня зоря вже запалила схід. Сівши у сідло, я почув віддалені звуки скрипки. Через мить волинки також приєдналися до мелодії. Здавалося, їм було байдуже — перемогли вони чи програли у протистоянні зі мною. Свято має тривати.

Коли я повернув на схід, з дверного прорізу, крізь який я нещодавно вийшов, до мене долинув окрик. То був вождь карликів, з яким я сьогодні пив[106]. Я натягнув віжки, щоби краще його розчути.

— Куди ви прямуєте? — звернувся він до мене.

Чому би й ні?

— До краю землі! — гукнув я.

Він кинувся танцювати джигу на уламках дверей.

— Щасливої дороги, Корвіне! — закричав вождь.

Я махнув йому. Зрештою, чому б і ні? Часом доволі важко відділити танцюриста від танцю.

6

Я проїхав менше тисячі метрів до того, що мало бути півднем, коли зупинилося все — земля, небо, гори. Переді мною опинився аркуш білого світла. Тоді я подумав про незнайомця в печері та його слова. Він відчував, що ця гроза перекреслює увесь світ, що вона відповідає місцевій апокаліптичній легенді. Певно, так і було. Певно, це і була та хвиля Хаосу, про яку говорив Бранд: вона рухалася, знищуючи, руйнуючи та розриваючи все на своєму шляху. Але цей край долини залишився недоторканим. Чому ж він зостався?

Тоді я пригадав свої дії, спрямовані на зупинку бурі. Я скористався Каменем, втіленою в ньому силою Лабіринту, щоб спинити грозу над цією ділянкою. Чи могло це бути чимось більшим, ніж звичайне погодне явище? Лабіринт і раніше переважав над Хаосом. Чи ж може тепер ця долина, де я зупинив зливу, бути маленьким острівцем тиші у морі Хаосу? А якщо так, як же мені продовжувати?

Я поглянув на схід, де займався день. Однак на небі сяяло не вранішнє сонце, а радше величезна, палюча й сліпуча корона, крізь яку звисав осяйний меч. Звідкілясь долинув пташиний спів, що скидався на сміх. Я нахилився вперед і закрив обличчя руками. Божевілля...

Ні! Я вже бував у дивних Тінях і раніше. Й чим далі мандрую, тим дивнішими вони стають. Аж доки... Про що я думав тієї ночі в Тір-на Ноґті?

Мені спали на думку два рядки з оповідання Ісак Дінесен[107], які настільки схвилювали мене, що я вивчив їх напам'ять — попри те, що був тоді Карлом Корі: «...Мало хто з людей може стверджувати, буцімто він вільний від переконання, що весь світ навколо насправді є витвором їхньої уяви. Отже, ми тішимося цим і пишаємося?» Філософський підсумок улюбленого родинного дозвілля. Чи створюємо ми світи й Тінь? Чи ж вони існують там незалежно від нас, в очікуванні наших кроків? Чи є незаслужено забута середина? Може, це радше питання про більше чи менше, ніж про альтернативи? Можливо, остаточної відповіді я так ніколи й не дізнаюсь. І все ж, як я і думав тієї ночі, має бути місце, де закінчується Самість, місце, де соліпсизм перестає бути правдоподібним поясненням для середовищ, у яких ми опиняємося, й того, що ми там знаходимо. Існування такого місця і таких речей свідчить, що тут принаймні є різниця, а якщо вона тут є, то, можливо, проходить крізь усі наші тіні, повідомляючи їх про існування несамості, відсуваючи наше еґо до меншої стадії. Я відчував, що зараз перебуваю в місці, де формула «Отже, ми тішимося цим і пишаємося?» може не спрацювати, як у випадку з Ґарнатською долиною та моїм прокляттям, коли все відбувалося неподалік від дому. У що б до кінця я не вірив, та зараз був певен, що ось-ось увійду в край суцільного не-я. За цією точкою неповернення можу втратити владу над Тінню.

Я сів рівно і примружився від спалахів. Мовив слово до Зірки і похитав поводом. Ми рушили далі.

Хвилю я їхав мов у тумані, хоча там було значно яскравіше і не вчувалося жодних звуків. А тоді ми почали падати.

Падати чи дрейфувати. Коли минув початковий шок, складно було визначитися. Спершу мене охопило відчуття спуску — можливо, паніка Зірки посилила його. Але битися не було об що, тому через певний час Зірка перестала рухатися — тільки тремтіла і важко дихала.

Правою рукою я тримав віжки, а лівою стискав Камінь. Не знаю, що я наказав чи як узагалі цього досягнув, але мені хотілося тільки пройти через це сліпуче ніщо, знову відшукати шлях і рушити до кінця подорожі.

Я втратив лік часу. Відчуття спуску зникло. Я рухався чи просто висів? Гадки не маю. Чи й досі яскравість лишалася яскравістю? І ця мертвотна тиша... Я здригнувся. Сенсорна депривація була навіть більшою, ніж у часи моєї сліпоти, в старій камері. Тут не було нічого — ні шелесту від бігу щура, ні дзенькоту моєї ложки об двері; ні вологості, ні холоду, ні текстури. Я потягнувся далі...

Мерехтіння.

На мить здалося, що праворуч від мене відбувся розрив візуального поля — майже невловимий у своїй минущості. Я потягнувся туди, але не відчув нічого.

Та мить була настільки короткою, що я сумнівався, чи вона взагалі реальна. То ж могла бути просто галюцинація.

Мені здавалося, що це трапилося знову. Цього разу ліворуч. Чи довгим був інтервал між з'явами, сказати не можу.

Тоді я почув з нізвідки щось схоже на стогін. Також дуже короткий.

Далі — і вперше я в цьому не сумнівався — вигулькнув сіро-білий краєвид, схожий на місячну поверхню. Він зринув ліворуч, у полі мого зору, лиш на хвильку. Зірка фиркнула.

Праворуч з'явився сіро-білий ліс. Він обертався, неначе ми проминали одне одного під якимось неможливим кутом. Як телефрагмент, тривалістю менше двох секунд.

Потім піді мною виникли шматки палаючої будівлі... Безбарвність...

Згори — уривчастий лемент...

Примарна гора, процесія зі смолоскипами піднімається серпантиновою стежкою на найближчу вершину...

На гілляці дерева висить жінка, навколо її шиї — туго натягнена мотузка, голова вивернута вбік, руки зв'язані за спиною...

Білі гори догори дриґом; над ними чорні хмари...

Клацання. Тендітне коливання вібрації, неначе на мить ми торкнулися до чогось надійного — може, Зірка вдарила копитом об камінь. Потім це зникло.

Мерехтіння.

Котяться голови, стікаючи чорною кров'ю... Гигикання з нізвідки... Чоловік догори дриґом, прибитий цвяхами до стіни...

Знову