Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Додому їдемо мовчки. Громову якщо не краще, то щонайменш, не гірше. Не знаю, на чому Андронік настоює своє зілля, але обличчя Марка більше не нагадує гіпсову маску, і дихає він відносно рівно. Хоч очі тримає, як і раніше, закритими.

Ми вже під'їжджаємо до воріт будинку, як раптом мене осіняє. Що як мої непрохані гості повернулися і чекають, коли я повернуся? Якщо не бос, то Лисий Баняк на це точно здатний.

— Марку, сідай на підлогу, швидко, — торкаю його за плече.

Із задоволенням відзначаю, що температура більше не піднімається, його шкіра не обпікає долоні. Хіба що внутрішнім жаром, але кого цікавлять мої глибини?

— Навіщо, Каро? — незрозуміло кліпає Громов, але я вже штовхаю його вниз, і він слухняно опускається на підлогу.

В'їжджаю у двір і заганяю машину під навіс. Із серцем, яке калатає щосили, виходжу і йду до будинку, чіпко виглядаючи, чи не промайне раптово чужий силует.

Але в будинку порожньо, і я повертаюся за Громовим. Він явно виснажений, пересувається насилу, хоч я і підганяю машину до ганку майже впритул. Я теж на межі, мені вже здається, ніби я все життя тягаю на собі цього важкого чоловіка.

Він у знемозі завалюється на стілець біля мого ліжка, і я стягую з нього штани. Футболку Марк знімає сам, і я бачу, що вона волога. Хлопець ґрунтовно пропотів, йому б знову не завадив душ. Але сил на це немає ні в нього, ні в мене.

— Зачекай, я зараз, — йду у ванну, набираю воду в кухлик.

Беру чистий рушник і обтираю спину, груди, руки. Громов мовчить, але його погляд надто красномовно вдячний. Повторюю кілька разів і обтираю насухо.

— Усе, тепер лягай спати, я заварю тобі чай, — встаю навпочіпки. Ноги я обтирала в останню чергу.

Раптово мої руки потрапляють у полон широких міцних долонь, і я здивовано піднімаю очі.

— Дякую тобі, крихітко, — Марк обережно виймає з рук рушник, цілує всередині спочатку одну, потім другу долоню. — Тепер я тобі винен до кінця своїх днів.

— Що ти, — зніяковіло бубоню, відбираючи руки, — нічого ти мені не винен.

— Ти врятувала мені життя, Каро, — він не відпускає, дивиться прямо в очі твердим поглядом.

— Та я просто... — продовжую бубоніти, але Громов рішуче обриває.

— Тобі треба навчитися приймати подяку, Каро. У цьому нічого поганого немає.

Не можу винести його погляду і відводжу очі.

— Марку, ну правда...

— Пообіцяй, що ти приймеш від мене будь-яку подяку, Каріно. Приймеш і не будеш відмовлятися, — Громов стискає руки, і я здивовано вдивляюся в його напружене обличчя. Його очі зараз такі темні, що зіниця зливається з райдужкою.

— Добре, обіцяю, — здаюся я, — тільки відпусти, мені треба заварити чай. І я теж хотіла б прийняти душ.

— Іди, — Марк випускає мене з видимим жалем і перебирається на ліжко, а я рятуюся втечею на кухню.

Поки закипає вода в чайнику, швидко приймаю душ у гостьовій кімнаті. Спати буду в батьківській, звідти вікна виходять у двір. Не прохлопаю, коли зранку прийдуть працівники.

Заварюю чай і поки він настоюється, роблю бутерброди з маслом і козячим сиром. Щось складніше Марку поки не варто їсти, щоб не перевантажувати шлунок. Та й чесно, у мене немає на це ніяких сил.

Ставлю чашку з чаєм на тацю, викладаю бутерброди і несу до своєї кімнати. Тимчасово колишню. Але коли штовхаю ногою двері, натикаюся на заледенілий погляд.

Марк напівсидить у ліжку, спираючись на подушки, і спідлоба дивиться на екран телевізора. Там диктор сухим буденним тоном коментує кадри з розбитим спорткаром. Уже порожнім.

— Унаслідок аварії від удару об дерево Марк Громов помер на місці. Тіло його брата Мартіна поки що не знайшли.

Слідом ідуть кадри з аквалангістами, які пірнають у тому місці, над яким розбився автомобіль.

Мовчки ставлю тацю на столик, беру телефон і заходжу в хмару. Перегортаю записи відеореєстратора, там набігає ціла юрба — поліцейські, медпрацівники і ті ж аквалангісти.

— Вони вирішили, що це не Марті, а я, — каже Марк млявим голосом, — бо знають, що я завжди за кермом, коли ми разом їдемо.

— Як вас можна сплутати? — не приховую здивування. — Вас що, ніхто не може відрізнити?

Тепер черга Громова дивитися здивовано. Якщо не сказати, з підозрою.

— Можуть. Батьки і лікарі.

— Які лікарі?

— Я ж постійно проходжу медогляди, крихітко. На мене є ціле досьє, медична карта називається. Там усі мої переломи і взагалі, вся історія. Досить порівняти.

Мені нічого сказати. Слова розради застрягають у горлі, а змінити тему зараз здається просто блюзнірством.

Я хотіла б сказати, як мені шкода Мартіна. А ще більше шкода самого Марка, який увесь наче заледенілий. Навіть у вухах лід, бо він мене не чує.

Але я не можу. Я можу тільки налити чай у чашку і запропонувати бутерброд. А це зараз останнє, що треба Марку.