Книги Українською Мовою » 💛 Міське фентезі » Максимальне потрапляння, Ганна Калина 📚 - Українською

Читати книгу - "Максимальне потрапляння, Ганна Калина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Максимальне потрапляння" автора Ганна Калина. Жанр книги: 💛 Міське фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 39
Перейти на сторінку:
Розділ 21

Ніколи не переміщуйтеся між світами у стані надзвичайного душевного потрясіння. І взагалі не переміщуйтеся між світами. Не потрібно вам це! Саме такі думки і роїлися в моїй голові, коли, випавши з міжсвіту, я задерикувато покотилася кудись униз. Судячи з хрускоту та шелесту, котилася я травою. Іноді на шляху зустрічалися чагарники та хилі деревця. Що за рослини, я так і не зрозуміла, давалася взнаки відсутність знань у сфері ботаніки. А ще я небезпечно прискорювалася, все швидше скочуючись схилом. Смерть від зіткнення із деревом не відбулася. І це був перший раз, коли моє вбрання справді виявилося корисним.
Частина оборок намоталася на гілку, що й стало рятівним стопором у моєму косплеї на Колобка. Ніч. Тиша. Зірки на небі, і я з кректанням намагаюся виплутати частину свого вбрання з чіпких колючих гілок. А ще б зрозуміти, де я? Як будь-яка дитина асфальту, я до трясучки боялася нічного лісу. Та я й у денному лісі почувала себе, м’яко скажемо, незатишно. Але там був шанс зустріти грибників, які покажуть напрямок до дороги. А в цьому лісі незрозуміло, яких «грибників» ти зустрінеш, а ще знай, якого виду гриби можуть тут мешкати.
А ще, до того ж, у мене починала крутитися голова і слабшали ноги. Камертон нещадно смоктав із мене енергію, і тіло стрімко слабшало. Був ризик, що після наступного переміщення я відсипатимуся ще кілька діб, тому наступний світ повинен бути мирним і знайомим. Інакше мені кришка. Дивно, я тільки раз перемістилася, а ніби проскакала кілька світів. Хоч би це був мій звичний ліс із вовками та совами…
- Фир ...
Хтось м’яко натякнув мені про свою присутність у непроглядній темряві лісу. Успіх повернувся до мене спиною і весело танцював ламбаду. Серед колючих чагарників сяючою плямою, намалювався силует білого коня.
- Здрастє, - заявила я співрозмовнику і розсіяно зобразила подобу реверансу.
- Фир, - відповів мені єдиноріг і вклонився.
Отже, у мене залишається останній шанс перестрибнути у свій світ, і якщо я схибну, то залишуся валятися без сил незрозуміло де! Нестерпно хотілося пити і їсти. А рогатий кінь дивився на мене розумними очима. Довелося притулитися до дерева, щоб не так сильно хитало. Чого ж мені так паршиво?
- Фир, - знову промовив єдиноріг і зробив крок до мене.
 Про цих створінь писали, що вони були розумними і мирними, та й їхній світ був не дуже ворожим. Це заспокоювало. Кінь ще наблизився і підставив мені шию. Почесування? Я розсіяно почала шкребти животинку нігтями, розглядаючи чужосвітове небо. Невдоволений «фир» відволік мене від цього заняття. Кінь з явною зневагою глянув на мене і знову струснув головою, опускаючи її нижче. Потім і боком мене штовхнув.
- Що? - Втомлено уточнила я. - Мені зараз грати не хочеться. Я хочу пити.
 Тварина сердито тупнула копитом і знову струснула головою. І знову штовхнула мене. Кілька секунд я і кінь грали в гляділки. З нас двох слабкою ланкою еволюції я все більше відчувала себе. Невже він хоче відвести мене до води? Кінь радісно заіржав.
— Чорт… Ви ж телепати! — ляскаючи себе долонею по лобі, промовила я.
З погляду коня було ясно, якої саме він думки про мої розумові здібності. А що я? А я дарма, чи що, волосся в попелястий блонд фарбую? І ми з конем поплелися по лісі разом. Єдиноріг кілька разів глянув на мене, явно пропонуючи поїхати на ньому. Я делікатно відмовилася, побоюючись, що згорну собі шию раніше ніж тваринка зробить перший крок.
Струмок я почула вже дуже скоро. Вода яскраво виблискувала в місячному світлі, переливалася. Ще ніколи я не пила з такою жадібністю та задоволенням. Вмилася. Відпочила. Раптова втома потихеньку відступала, але тремтіння в ногах все ж таки залишилося. Увагу привернули дивні спалахи у небі. Тварина поряд зі мною заіржала і смикнулося, злякано дивлячись у чорноту небес.
Я навіть на ноги схопилася, розуміючи, що прямо зараз десь у лісі відкрився спонтанний перехід. „Дірка“, якщо говорити просто. І зберігача поряд явно немає. Стало помітно, як силові лінії венами розповзлися на межі, напружилися, утримуючи кордон між світами.
— Мабуть, покататися все ж таки буде потрібно, — зітхнула я і поманила до себе єдинорога, — тільки не жени.
Звірюга пирхнула і позадкувала, зацьковано дивлячись у бік, де виблискував портал.
- Відставити паніку, - заявила я і рушила до коня, - гірше буде, якщо в цю дірку затягне твого побратима.
Уявила, як єдинорога потім виплюне десь у світі кракенів чи моєму. Серед автостради. Навіть головою труснула, відганяючи від себе картини трагічної загибелі рогатого коня під колесами фури. Єдиноріг теж перейнявся і несміливо ступив до мене.
- Ти мене довези і йди, - зітхнула я, - далі я вже сама.
Залізла на найближчий пеньок, а потім з кректанням почала лізти на конячку. Я і на поні в дитинстві без сторонньої допомоги не могла влізти. Для мене і велосипед був «вершиною» непокореною. А на цьому мені ще й їхати. По лісі. Вночі.
— Фир, — зітхнув кінь.
- Це тобі „фир“, - прокряхтіла я, - а в мене щодня такий „фир“, що хоч стій, хоч падай.
І обережно торкнула коня п’ятами в боки, даючи сигнал бігти. Головне — триматися за гриву… А краще лягти та триматися за коняку всіма кінцівками одразу. Так я і поїхала далі як дитинча опоссума, яке возз’єдналося з коханою матусею.

***

 У траву я впала вже досвідченою наїзницею. Точніше, досвідченим мішком з картоплею, але до чого ці уточнення? Головне, я не впала з коня дорогою! У планах було бадьоро зістрибнути, та де мрії, а де реалії? Особливо якщо спідниця знову почала лізти мені під ноги, а тіло від трясіння і нерухомості задубіло і зовсім втратило колишню гнучкість. Залишалося тільки покластися на гравітацію та везіння. Гравітація була вірна всьому існуючому. Везіння? Відстало ще на початку моєї поїздки.
— Фир, — сумно зітхнув рогатий кінь і з прикрістю обнюхав мене.
— Сам так, — зітхнула я у відповідь, неграціозно встаючи на ноги.
Перед нами був розрив. Великий. І це проблема. А ще проблема була в тому, що з розривом я знову опинилася віч-на-віч... крім єдинорога. Довелося не тільки зіскребати себе в купу в фізичному плані, але ще й у моральному. Як там мене вчили? Дихати і пустити через себе силу Граней… Тільки медитувати і правильно дихати, коли на тебе з цікавістю дивиться кінь…
— Сбрийся, — звернулась я до єдинорога, — тобто… Дякую тобі, а тепер давай. Дуй у ліс. Тут зараз твориться секретна магія буде.
Звірюга глузливо заіржала і весело тупнула копитом. Потім знову подивилася своїми вогкими, повними інтелекту глазюками. Показала коневі кулак.
— Дивись, але не відволікай, — пожаліла я притихлого звіра.
А далі все пішло ще природніше, ніж зітхання. Енергія цього світу проникала в мене і вбиралася гранями, текла чарівним пилком з кінчиків пальців, сочилася із сонячного сплетіння. У цей момент я майже переставала існувати, ніби дивлячись на себе, що стоїть біля дірки в просторі. Вдих… Видих… Тріск.
- Це ще що таке? — тріщина всесвіту вже майже затяглася, коли я підняла погляд до неба.
Небо прошила подібність блискавки, але все ж таки від природного явища її відрізняв зовнішній вигляд. Вона ніби підсвічувала небо зсередини, іскрами розсипалась у просторі. Спалах!
— Швидко пішов геть! — гаркнула я на коня і ляснула в долоні.
Єдиноріг заіржав і відскочив убік. І ще раз. Я не роздумуючи згадала своє дитинство, проведене у дворі. Два пальці в рот, і по нічному лісі пролунав заливистий свист. Серед заростей почулося шарудіння невидимих крил. Кінь з тупотом зник у темряві. Тріск у небі повторився. Я вперше бачила спалах… І він уже двічі повторився. Ці «блискавки» спалахували в різних кінцях неба, сяяли то тут, то там. Тріск пролунав і в чагарниках.
Спалах блукав, шукаючи, з чим зіткнутися, як кульова блискавка шукає предмет для розрядки… Добре, що єдиноріг поскакав в інший бік. А потім тріск почувся за моєю спиною, тіло обпекло, ніби від удару струмом. В очах потемніло. «От же ж чорт забирай»: — промайнуло в моїй голові, і світло на мить згасло.
- Зараза!
Це я кричала вже через мить, коли довелося плюватися піском. Мене викинуло серед нескінченної піщаної пустелі, де я з тихим шарудінням поповзла вниз схилом. Ну, хоч не покотилася. Сили вибило з тіла з такою силою, що я навіть згрупуватись не встигла. Одне тішило, я була вартовим… це рятувало мене від божевілля раптового переходу. Чи це добре? Якщо врахувати, що я лежала без сил серед розжарених пісків чужого світу, то безумству я зраділа б. Вмирати не так страшно.
Серце стукотіло десь у горлі, а я все дивилася сльозящимися очима в небо. Білий сонячний диск нещадно палив шкіру, дихати було нестерпно важко від спеки та пилу. І на тисячі кілометрів лише пісок та спека. І я, яка зіркою лежить на схилі. Червоний пісок і синій, наче чистої води сапфір, небо. Це також був не мій світ. Мене викинуло в чужий всесвіт без сил. Я не могла навіть підвести голову, щоб озирнутися.
А серед рідкісних хмар виблискували крихітні блискавки. То були залишкові сліди недавнього переходу. Як кола на воді, коли в глибині зник кинутий камінчик. Спочатку їх багато, а потім все менше… Менше… Тиша… Камертон нестерпно палив зап’ястя, ніби вгризався у плоть. Він підживлював витрачені на латання дір сили.
- Припливли, - зітхнула я в порожнечу, - Свєтко, бути тобі гербарієм ...
Скільки я так пролежала, дивлячись у небо? Без поняття. Схоже, я навіть знепритомніла. Або заснула під шелест пісків.
- Світлано! Ви мене чуєте? - пролунав знайомий голос.
Мене закрило від сонця величезною тінню чорної парасольки. Потім у поле зору потрапило задоволене обличчя Степана.
- Іди геть, глюк, - попросила я і спробувала знову відплисти у світ мрій.
Але мені не дали. Почали тормошити, плескати по щоках. Навіть посадили. Коли в рота спробували залити воду, я зрозуміла, що для глюків все дуже реально. А потім моя найулюбленіша макака-переросток потягла мене кудись. Я навіть заплакала, повисаючи на плечі Степана.
— Куди ви вологу витрачаєте! — дорікнув мені левархтонець, — воду треба заощаджувати.
Я відразу почала економити цінні ресурси. Жодних зусиль з мого боку не знадобилося. Просто знепритомніла і дозволила чужим рукам нести мене туди, де світ був не такий ворожий, як цей. Героїзму мені вистачило не лише на цей день, а й на життя вперед... Я ж навіть не самостійна бойова одиниця!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 23 24 25 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Максимальне потрапляння, Ганна Калина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Максимальне потрапляння, Ганна Калина"