Читати книгу - "Паперові солдати"

Він взагалі був дуже ґрунтовним у всьому — одне слово, художник, у нього кожен штрих має бути на місці.

— А що це ви робите? — поцікавилася Устина.

— Їх треба виварити в олії, — не перериваючи роботи відповів Зот. — Деревина ущільниться і стане тривкішою. Тоді форма довше прослужить.

Жінка зітхнула.

— От якби ще людину можна було отак ущільнити. Бо іноді відчуваєш, що сили закінчуються.

Зот підняв голову. Очі його дивилися на Устину так, як під час сеансів малювання портрету — уважно та глибоко, неначе огортали м’яким павутинням.

— Така молода жінка і не має сил?

Вона відвернула голову, щоб не відчувати цей погляд.

— Сили є, коли є надія.

— А ви хіба не маєте надії?

— Іноді здається, що ні.

Вона поглянула скоса. Зот уже повернувся до складання дощок — приміряв, витягав, обертав, а тоді знову.

— Не вірю, — похитав головою він. — Мати таку чудову донечку і не мати надії...

— Донечку... — голос Устини був гірким на смак. — Їй скоро до школи. Радянської. І що з неї виросте? Комсомолка? Чи іще гірше.

— Ну, навряд чи ви дозволите зробити з неї комсомолку. Ви ж були у «Пласті»?

— У «Соколі».

— От бачите, навіть за поляків ви отримали правильне виховання.

Устина невесело всміхнулася.

— Та правильне. Якщо вас у хаті приймаю.

Зот знову подивився на не неї довгим поглядом, але вона вже не відвела очей.

— Пробачте, що піддаємо вас небезпеці, але...

— Та що там небезпека? Я їм чоловіка ніколи не пробачу.

— Ви ж казали, що його німці забрали.

— Які там німці?! У ліс пішов, до вас. І десь там згинув. А про німців, це я так, для кумуністів вигадала.

— А-а!

Зот вклав у золінник останню форму і погладив рукою його чавунний бік, неначе мав справу із живою істотою.

— Допоможете мені олії налити?

— Звісно, — Устина підхопилася, взяла важку бляшанку та почала акуратно наповнювати горщик.

Зот дивився на її руки, ніби бачив щось особливе.

— Знаєте, Устино, якщо ми за поляків себе не втратили, і за царя-імператора не здалися, то й за комуністів виживемо. Україна вічна.

Олія швидко наповнила ємність, дошки спливли у ній, але вперлися у краї посудини, і Устина зрозуміла, чому їх так довго й ретельно складав художник.

— Тоді нащо все це? — вона кивнула на кліше у глечику. — Якщо ви кажете, що все одно виживемо.

Зот посміхнувся у вуса.

— Для того, щоб вижити, треба виживати. Тобто активно діяти. Не тільки тілом, але й розумом.

Устина поставила бляшанку на стіл.

— Але ж важко це.

— Я знаю, — кивнув він.

— Та вам що, ви чоловік, — Устина раптом вкусила себе за язика і винувато подивилася на потворну дерев’янку, що заміняла Зотові ліву ногу. — Пробачте, я бздуру бовкнула, — сказала вона.

Він ковтнув сухим горлом.

— Не таку вже й бздуру. Я й справді чоловік, не дивіться, що каліка.

— Але як вам з вашою ногою, та по криївках...

Зот посміхнувся дещо штучно.

— Та вже дев’ятий рік у лісі. Звик.

— Дев’ятий рік! — сплеснула руками Устина. — Це неможливо.

— Як бачите... Я ж не ногами воюю, а олівцем.

Вона обіруч взяла золінник з дощечками.

— Це у пічку?

— Давайте я допоможу, — підхопився був Зот, але вона вже підняла та понесла важкий горщик до печі.

— Я білизну в ньому золю, а ці штуки бігме не важчі.

Він помовчав і раптом запитав:

— Скажіть, а ви й справді вважаєте, що це все не має сенсу? — це запитання було настільки несподіваним, що Устина зупинилася і мало не впустила своєї ноші.

— Що ви таке говорите?

— Можливо, не ви. А інші вважають. Але це неправда.

Вона поставила горщик у пічку, обернулася та мовчки стала, спираючись на припічок. Зот провів поглядом по її фігурі, неначе виміряв кожну клітинку. Від цього споглядання Устина відчула себе незграбною.

— Не дивіться на мене так.

Він посміхнувся.

— Розумієте, ви тоді ще не народилися, але я пам’ятаю, як Польща отримала незалежність. Знаєте, як?

Устина похитала головою.

— Її подарували. Переможці на Версальській конференції. Сказали: най буде Польща, якщо вона вже так хоче.

— То й що? — не зрозуміла Устина.

— Треба хотіти, — усмішка знову пробігла попід вусами Зота. — Міжнародна ситуація зараз така, що не тепер, так у четвер СРСР опиниться один проти всіх. Друг Грім вам може про це докладно розповісти...

— Він мені нічого не розповідає, лише свариться, — очі Устини звузилися від образи. — Це не так, се не так.

Стосунки з Громом зачіпали її гордість, але доводилося терпіти.

— Дарма, — зітхнув Зот. — Значить повірте мені. Коли постане питання розвалу радянської імперії, в Україні мають знайтися люди, які скажуть: ми — українці, нам потрібна незалежність, ми продовжуємо боротьбу.

Устина не розумілася на геополітиці, тому у відповідь зітхнула:

— А доживемо?

— Не знаю. Діти доживуть.

— А ви маєте дітей?

Він невесело всміхнувся.

— Я ногу втратив у шістнадцять. Самі розумієте, який з мене кавалер. Зате ви маєте Антосю.

Устина відчула ком, що підкотився до горла.

— Страшно, — сказала вона.

— Страшно, коли раптом втрачаєш все і не знаєш, що робити. А коли вирішив, що головне, а що ні, страх відступає.

— Головне?

— Так, головне. У мене головне — малювання. Це моя зброя, моя служба, моя доля. Коли в мене стрілятиме емґебешник, я дивитимуся йому в обличчя. Щоб побачити, як воно змінюється при натисканні спускового гачка.

— Що ви таке говорите, їй-богу!

Устина спересердя махнула на Зота рукою. Треба ж, тільки почала заспокоюватися, а він все зіпсував! Чоловіки такі черстві!

А ввечері пічка знову наповнилася баняками та горщиками — і тепер уже не з олією, а з чистою водою. Бо Устина замислила влаштувати лазню для своїх постояльців. На підлозі стояли ночви та миски, у повітрі висіла пара, вікна було щільно завішано, щоб назовні не пробивався жоден промінчик світла.

Антосю відправили спати — як воно і годиться дитині, коли настає ніч. Бабка Марта допомагала Устині носити воду, совати важкі чавунки з окропом та витирати калюжі, які