Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Микита

Коли маленька дівчинка перетворилася на розважливу гадину? Вибігаю з гнилої хати. Усередині все вирує від злості. Як вона зіграла на моїх нервах, як по хворому била. Занадто вона багато знає. Звідки? У голові сотня запитань та злість.

Хочеться витрусити з неї правду. А через Вадима до неї не підступитись.

Розумію, що треба правильно розставити пріоритети. Дочка найважливіша. А вони нехай варяться у своєму казані. У них буде дитина, вони коштують одне одного.

Але не можу. Минуле не відпускає, доки я не розберуся, не з'ясую все до кінця. Будь-яка інформація про Василісу, і я як вірний пес готовий землю копати у пошуках відповідей.

Але одне зрозуміло – не можна йди на поводу у Вадима. Якщо він допоможе, я буду залежним.

Треба знайти Вікторію раніше за брата. Ні, мною він керувати не буде.

Ворог у нас спільний, але ми все ж таки по різні боки.

Якщо хочеш перемогти одного гада, треба йти до іншого. Тут без варіантів. Вибирати треба.

Не гаю часу. Застрибую в машину і мчу по нічному місту. У мене немає впевненості, що я роблю правильно. Тут із будь-якого боку капкан. Все одно буду винен.

Але лють штовхає на цей вчинок. Впевнений – потім пошкодую. Але мені треба діяти на випередження, і все через Карінку. Якби не вона, я б порозумівся з братом. Але зараз, не дозволю, щоб ця стерва мене обскакала. Вивести у мене з-під носа Вікторію. Чомусь вона не здала її Вадиму ... з ним теж грає.

Ні. Не відступлюсь. Карінка навіть незважаючи на твоє становище, ми зіграємо. І ти викладеш мені все як на духу.

Занадто боляче вдарила.

«Василіса тебе ніколи не любила»

Ці слова в голові звучать, ріжуть не перестаючи, знову і знову, по тому скаліченому клаптику, що залишився від серця. Вона пробудила нову хвилю болю, воскресила минуле. Вона насолоджувалась моїми стражданнями.

Зупиняю машину біля воріт елітного житлового комплексу. До мене виходить охоронець.

- Ви до кого?

- Шостків, - сам не вірю, що це говорю.

Охоронець відступає. За хвилину відкриває шлагбаум.

Аркаша викупив собі цілий поверх. Мене зустрічає його людина, проводить у лігво змія.

- Які люди! Сам Ворон завітав! - виходить до мене в шовковому довгому халаті. - Чим зобов’язаний бачити? - а в очах тріумфальний блиск.

- Припиняй цирк, Аркаша, - морщусь. До чого мерзенний мужик.

І що тільки Славко знайшла в ньому?

- Чому ж, цирк, висловлюю радість від твоєї появи, - сідає в крісло та відкидається на спинку. Спостерігає за мною з-під напівприкритих повік.

- Розумію, чому Славка втекла, твою мерзенну натуру неможливо витримати, - із задоволенням спостерігаю, що укол досягає мети.

Широко розкриває очі, на долю секунди там прослизає біль. Дуже знайома зараза, у самого така сама в душі живе.

- Каже той, хто півжиття пробігав за тою, що сміялася йому в спину, - Аркаша вдаряє у відповідь. І напрочуд синхронно з Карінкою, в ту ж рану.

Не вірю, що Василіса нічого не відчувала до мене. Ніколи не повірю!

- Що ти знаєш?

- Чай, кава, можливо, мій дорогий гість голодний? - погладжує доглянуту борідку.

- Мені потрібна правда, Аркаша, - нерви на межі.

Тільки зараз розумію, якої помилки я припустився, коли приїхав до нього в такому стані. Не можна було, коли злість вирує. Змій все відчуває та користується цим. А заспокоїтись не виходить. Слова Карінкі продовжують спалювати все всередині.

- Вона дорого коштує, - підморгує мені.

- Де моя дочка? Ти ж знаєш?

- Знаю, - бере зі столу пляшку мінералки. Повільно відкриває її, наливає у склянку. Робить ковток. На нервах грає. – Запитую те саме, де мій син?

– Я приведу до тебе Славу. Її спитаєш, - неохоче відповідаю.

- Я сам можу до неї приїхати, - на губах гадюча усмішка.

- Не можеш Аркаш. Ти спостерігаєш, обливаєшся слиною, але не підходиш. Бо пошле тебе. Нічого не скаже. Не дозволить тобі наблизитися, - відвертається. Ховає емоції.

- А ти можеш допомогти нашому зближенню? - в очах спалахує знайома мені одержимість. Він навіть на кілька секунд втрачає над собою контроль.

- Вона поговорить з тобою… а далі… - а зараз я несу те, в чому абсолютно не впевнений.

Не поговоривши зі Славкою, вирішую за неї. Тільки варіантів я не маю.

- Мало, Нік. Дуже мало пропонуєш, - він бере себе до рук. Знову виглядає оманливо розслабленим.

- Без мене і цього не буде. А я… ммм… так би мовити, проведу з нею розмову.

– Славка нікого не слухає. Тебе теж сумнівно, – крутить у руках склянку з водою. – Але я сьогодні добрий. Я скажу у кого твоя дочка.

- З чого така щедрість? – відразу відчуваю каверзу.

Аркаша та благодійність – цим поняттям ніколи не перетнутися.

- А ти все одно не зможеш її забрати звідти, - задоволено посміхається.

- Де вона?

- Костянтине Огнєв... знаєш такого, - зміїні очі переможно сяють.

- Колишній чоловік Славки, - шепочу та закриваю обличчя руками. Більше не можу стримувати емоцій, життя знову завдає удару.