Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Ось тільки, ту саму правду, яку говорити солодко і приємно, я козакові сказати не можу. Дике Поле хоч і не божевільна від полювання на відьом Європа, але і тут різних чаклунів-демонів навряд чи хлібом-сіллю вітають. Негайно топити чи палити мене, швидше за все, не стануть, зате ставлення зміниться — і до ворожки не ходити. Був, хоч і ущербним, але своїм... Стану — чужинцем. Незрозумілим, непередбачуваним, а тому — небезпечним. Таким, хто на довіру права не має. Незважаючи на заслуги... Щонайменше, поки сотню разів не доведу свою лояльність.

Тож довелося обмежитися знизуванням плечима і скорботним погойдуванням головою. Пригнічення навіть зображати не знадобилося, само собою вийшло. Провину перед запорожцем за, нехай і вимушений, обман я справді відчував.

— Не знаю, Василю... Нічого не пам'ятаю... Ні де мешкав, ні що робив... Ні як тут... вірніше, біля тої верби, на березі річки, ну, де тебе... — тут зам'явся, неправильно це. Виходить, що навмисно нагадую про послугу. — Загалом, вір — не вір, а не кажи: брешеш... Часом, клацне щось у голові... А поки зберуся, щоб придивитися — глядь, вже й немає нічого. Було — не було?.. Немов примара перед очима промайнула і зникла. Спробуй розбери, що там привиділося...

— Так, хлопче, видать, міцно тебе по макітрі тріснули... — поспівчував запорожець і тут же додав веселіше. — Ну, нічого. Не бери в голову... Не такий страшний чорт, як його малюнок. Чи давно німим був — а вже чешеш, як по писаному. Тож, з часом і решта втрясеться. А ні — теж не біда. Навчишся заново. Було б бажання...

Запорожець підморгнув.

— І не соромся, Петре. За порогами народ тертий та битий... всяке та різне бачили. Так що Січ-матінку навіть сивобородим молодиком не здивуєш, не те що юнаком. Тим паче, таким героїчним.

Полупуд помовчав трохи, бавлячись поводом, і несподівано додав:

— А знаєш що, Петрусю... Я ж не забув, кому життя винен. Так що, як не заперечуєш, приставай до мене в козацьку науку. Навчу всьому, що сам знаю і вмію. Задарма, без служіння. Як молодшого брата... Згоден?

Дивлячись на чесне, відкрите обличчя козака, бачачи його щирі очі, мені мимоволі подумалося: як же багато люди розгубили по дорозі цивілізації. Та врятуй я від смерті якогось сучасника, особливо з багатіїв — зуб даю, більшість навіть спасибі не сказали б. Максимум — грошей сунули. Якщо ще остаточно на параною не підсіли. А то, цілком реально, замість подяки, заробив би неабиякий менінгіт від його ж служби безпеки. Типу, хто підіслав? З якою метою в довіру втираєшся? А там включилося б золоте правило спокійного життя всіх «можновладців» і тих, хто їм його забезпечує: «Немає людини — немає проблеми».

Яке вже там, під три чорти, співчуття чужій біді і дружня допомога? Ось і проходять повз лежачої на тротуарі людини, а бо й зовсім перебігають на протилежний бік вулиці, тому що добра справа і милосердя може так гикнутися, що кров’ю вмиєшся.

— Дякую... Василю. Я буду старанним учнем. Обіцяю, якщо скажеш: «Нічого, нічого, Петрусю, не турбуйся, спи далі...», або «Сідай, Петре, ​​пообідай», — двічі повторювати не доведеться.

Ну так. Я теж із майбутнього. Просто і щиро «спасибі» сказати, мені язик не повернеться. Неодмінно треба зайвий раз свою незалежність продемонструвати.

Якийсь час Полупуд обмірковував мої слова, а потім крякнув і пригладив долонею вуса.

— Зух! Будуть з тебе люди... Як завернув, псяюха... Сідай, каже, пообідай... Щоб мені півпуда солі без хліба з'їсти, якщо славний козак з цього жовтодзьоба не вийде! Якщо тільки воші не загризуть та блохи не затопчуть!.. Хе-хе...

Василь, напевно, додав би ще якусь козацьку примовку в такому ж дусі, як би неподалік не пролунав трубний рев великої тварини. Такий гучний і протяжний, що перекрив жіночий плач. Миттєво змусивши усіх замовкнути.