Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

Селяни, як жуки, загули… «Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?… щоб ми йому служили?… Не діждеш, ляше!!»

Генерал не витерпів.

— Молчать! — закричав він, ще й ногою тупнув.

Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирона не видно… Мирін під шарпанину десь дівся…

А генерал, мов по команді, викрикує:

— Земля моя!.. і ви мої!.. і все моє!!.

— Брехали твого батька сини, та й ти з ними! — хтось йому зсередини.

Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся коло повозки; вскочив сам — і тільки курява встала…

Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:

— Оце так!.. Оце поздоровкався!!!

— Чом ти йому зубів не полічив? — загомоніли кругом, з усіх боків…

— Еге… чом! Коли він — біси його батькові — не вздрів звідкіля і вихопився!..

— Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? — жартує хтось зсередини.

— Тому, що за твоєю спиною не ховався! — одказав з обидою крайній.

— Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!

— Охрестив!!. о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справді — охрестив!.. — регоче громада.

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.

— Та буде вам! годі! — гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. — Є чого реготатися!.. Кажіть краще: що робити?

Регіт затих. Громада загомоніла:

— Та ми й до Києва… ми й у столицю… ми до самої цариці!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?…

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…

— Чи не з’їздили б ви, Мироне, в столицю розвідати… Що це за причепа така звідтіля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?

— Щоб я їздив? Щоб я просив?? — закричав Мирін не своїм голосом. — Та краще я всю свою сім’ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, — ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти…

Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи…

Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить… «Син… онуки… своя кров… своє добро… земля… худоба… усе, усе в неволі!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!

Коли це — одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранці, не йде обідати; не вертає й надвечір… Де він? Де старий січовик Мирін Гудзь?… Чи не бачили? чи не чули?… — Ніхто ні чув, ні бачив. — Переходить день; минає другий, третій… як крізь землю провалився! Марина — плаче. Син — сумує. Невістка — як з хреста знята. Діти — і ті притихли, мов їх і в хаті немає…

А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: «ший!» — він шию підставив… А поки-то він обходиться, — треба його силою неволити… Генерал своє робить…

То немічний дбає за силу, а генералові — що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками, — нєх їх дзябли візмуть!.. А на другий день знову приїхав у Піски, — та тільки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Піски вступала москалів рота. Налетіли на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити…

Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати… Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся, — не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, загвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться. Що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили…

Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч… хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили… Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла… Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів — як той кріт у норі…

Такий переполох — генералові на руку ковінька. Він безпечно ходив з хати в хату — робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слідкував за паном, як вірний собака за стрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське; а на ранок — знову в Пісках. Пише та й пише…

Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирін. Тижнів там через два, чи що, вернувся він додому — засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.

— Не журись, сину! — скрикнув старий, увійшовши в хату, — забув і поздоровкаться. — Ось тобі — на! Поки світа-сонця, козаком будеш… А ті, що не слухали мене, дурного, — хай тепер, як самі знають! — Та й віддав синові до рук бумагу.

Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі… І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем…

Як же довідались про бумагу піщани, — давай увечері, крадькома, до Мирона бігати: розпитувати, дивитись…

— А що?… А як?…

— А так — як бачите! — каже Мирін. — Хто записаний в «компут», — той довіку вільний, і сім’я його, нащадки його навіки вільні; а хто не записаний, — тому генераловим бути…

Як почули таке піщани… батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тільки записаним бути?… На людях і смерть красна. А то — як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили; вкупі робили… а тепер: одні — вільні, другі — невільні!!! Одні записані в якийсь «компут», другі записані (недаром він писав!)… за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?… Біда та й годі!

Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському — оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку в Пісках…

Що це за знак: то піщан розгонили, а це війт по селу біга — загадує на завтра усім хазяїнам до церкви збиратись? «Уже вп’ять якась новина!» — міркують піщани. А проте — посходились.

Рано ще. Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому