Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Коли вона заговорила, то не так нерозбірливо, як більшість негрів, і старанніше добираючи слова.

— Доброго вечора вам, панночки. Місте’ Джералд, даруйте, що турбую вас, але я хотіла подякувати вам ще раз, що відкупили мене й мою дочку. Мене, може, багато хто купив би, але от ніхто не погодився б купувати мою Пріссі лише задля того, щоб я не журилася, тож я й дякую вам. Я повік цього не забуду і прислужуся вам, як тільки зможу.

— Гм... Кхе...— Джералд розгублено кахикнув раз і другий, що його застукано зненацька на доброму вчинку.

Ділсі обернулася до Скарлет, і щось подібне до усмішки з’явилось у кутиках її очей.

— Міс Скарлет, Порк мені казав, що ви просили місте’ Джералда купити мене. Тож я й хочу віддати до вас Пріссі, щоб вона прислуговувала вам.

Вона простягла позад себе руку й виштовхнула наперед свою доньку. То було малоросле брунатне створіння на тоненьких, мов у пташини, ніжках і з безліччю настовбурчених на всі боки косичок, дбайливо перев’язаних шворочками. У неї були гострі промітні очі, що нічого не пропускали, і завчено дурнуватий вираз обличчя.

— Дякую, Ділсі,— відповіла Скарлет,— але ж, може, це Мамці не сподобається. Адже вона мені прислуговує, скільки я на світі живу.

— Мамка вже старіє,— зауважила Ділсі таким беззаперечним тоном, що це розлютило б Мамку, якби та почула ці слова.— Вона добра нянька, але ж ви вже панночка, й вам треба справжньої покоївки, а моя Пріссі цілий рік уже прислуговувала міс Індії. Вона й шити вміє, і не з гірше дорослої волосся зачесати.

Ділсі легенько підштурхнула доньку, і та нараз присіла й зобразила усмішку до Скарлет, яка мимоволі й собі всміхнулась.

«Метке дівча»,— подумала Скарлет, а вголос сказала:

— Дякую, Ділсі, ось вернеться мама, і я поговорю з нею.

— І вам дякую, мем. На добраніч вам усім,— мовила Ділсі і, обернувшись, вийшла з їдальні разом з дочкою; Порк вийшов за ними мало не підскоком.

Коли прибрали зі столу, Джералд знов заходився просторікувати, хоч і мав невелику від цього втіху, а його аудиторія — ще меншу. На грізні його передбачання неминучої війни та риторичні запитання, допоки Південь терпітиме образи янкі, знудьговані слухачки відповідали коротким «Так, тату» і «Ні, тат». Керрін, сидячи на ослінчику під великою лампою, заглибились у романтичну історію дівчини, що по смерті коханого постриглася в черниці; на очах у неї проступили екзальтичні сльози, коли вона уявила саму себе в білому черницькому каптурі. Сьюлін щось там вишивала — «для свого посагу», як вона пояснила з осторожливим смішком,— думаючи при тому, чи вдасться їй на завтрашньому пікніку відбити в сестри Стюарта Тарлтона, привабивши його лагідною жіночністю, якої у Скарлет зовсім нема. А Скарлет усю поглинули тривожні думи, пов’язані з Ешлі.

Як може тато без кінця розводитись про Форт Самтер і про янкі, знаючи, що серце її розривається? Для такого юного віку це була звичайна річ: їй у голові не вкладалося, щоб люди могли так егоїстично нехтувати її страждання, щоб світ міг рухатись своїм заведеним ладом, коли її серце крається від горя.

В душі у неї наче ураган щойно промчав, а тут, в їдальні, усе виглядає таким на диво спокійним і незмінним, як було й учора, і рік тому. Важкий обідній стіл з червоного дерева, буфет, масивне срібло, яскраві клаптюваті килимки на підлозі, натертій до блиску,— все лишалося на своїх місцях, наче нічого й не сталося. Це був милий затишний покій, і зазвичай Скарлет любила тихі вечірні години, які вся родина проводила в ньому, але сьогодні їй було бридко в цих стінах, і якби вона не боялася, що батько почне голосно допитуватись, що та чого, то прошмигнула б собі непомітно через темний хол униз до кабінетика Еллен і там виплакала б свій смуток на старій канапі.

Ту материну кімнатинку Скарлет любила найбільше. Щоранку Еллен сиділа там за високим бюрком, перевіряючи господарські рахунки й слухаючи звіт управителя Джонаса Вілкерсона. Бувало, в кабінеті збиралась і вся родина: Еллен щось занотовувала у гросбухи, Джералд погойдувався у старому кріслі-гойдалці, дівчата вмощувалися на продавлених подушках канапи, теж занадто зужитої, щоб її виставляти у вітальні. Отож і зараз Скарлет кортіло туди — побути наодинці з Еллен, покласти матері голову на коліна й виплакатись. І чого мама так довго не вертається?

Та ось нарешті зарипіли колеса на жорстві алеї і почувся тихий голос Еллен, що відпускала кучера. Всі в їдальні попідводили голови й побачили, як у дверях колихнувся кринолін Еллен і вона швидко ввійшла, стомлена й сумовита. Війнуло легким ароматом лимонної вербени, що, здавалося, завжди променився від складок її сукні — для Скарлет цей аромат незмінно був пов’язаний з образом матері. За кілька кроків позад Еллен ступала Мамка: шкіряна сумка в руці, нижня губа випнута, брови насуплені. Мамка на ходу щось бурмотіла — так тихо, що не можна було розібрати слів; але досить чутно, щоб не пройшов повз увагу її категоричний осуд.

— Вибачте, що я так запізнилася,— мовила Еллен, скидаючи плед з натомлених плечей і передаючи його Скарлет, при цьому не забувши погладити дочку по щоці.

Обличчя Джералдове проясніло, тільки-но він побачив Еллен.

— То охрестили маля? — запитав він.

— Так, але воно вже неживе, бідолашне,— відказала Еллен.— Я боялася, чи не піде й Еммі вслід за дитиною, та, здається, вона оклигає.

— Це й краще, що воно померло, нещасне байстрю...

— Дуже пізно! Пора вже й на молитву,— Еллен урвала чоловіка мовби ненароком — якби Скарлет гірше знала матір, вона б і не здогадалася, що це зроблено свідомо.

Цікаво було б довідатись, з ким Еммі Слеттері надбала дитину, але Скарлет розуміла, що від матері цього повік не почує. Скарлет підозрювала, що з Джонасом Вілкерсоном, бо не раз бачила, як вони вдвох смерком прогулювалися на дорозі. Джонас був янкі й неодружений, а що він до