Читати книгу - "Слово темряви, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Розділ одинадцятий. Скажений темний.

Повернення до Чорного замку було складним як фізично так і психологічно. Луна відчувала напруження Темряви та Тіні які блукали навколо і наче скривджені чимось відсахувались від Світла. Коні неслися беззупину, екіпажі ледь витримували навантаження швидкістю, тому пасажири перебували в справжній гойдалці. Імператриця Фірра мовчала, зрідка поглядаючи на світлу принцесу своїм сумним поглядом. Її очі, що при кожній зустрічі з очами світлої палали життям, цього разу згасали.
Світла принцеса відчувала біль і сум імператриці темних, але все ще не розуміла глобальності цих почуттів та справжніх причин такого смутку. З кожною хвилиною з якою імперські екіпажі наближались до Чорного замку темрява згущалась і ставала загрозливою. Кристал на шиї світлої раз за разом давав спалахи, передчуваючи загрозливу Темряву, що чекала попереду.
Переступивши поріг Чорного замку Луна відчула нестерпний біль і притиснувши долоні до грудей, зупинилась на місці невзмозі поворухнутись. Луна вже відчувала такий біль, що був несправжнім болем, а лишем відлунням, та від цього їй не ставало легше. Вона відчувала отруєну душу, яка божеволіла від магії Відступників і закликала усі світила дня і ночі розчарувати її чи покінчити з цим нестерпним життям.
– Ясносвітла дитино, вам погано? – перепитала імператриця Фірра, зупинившись біля світлої принцеси і оглянувши її зблідніле обличчя. – Ви відчуваєте отруєного?
– Так. – тихо відповіла Луна.
– Відведіть світлу принцесу до її покоїв і прослідкуйте щоб вона випила достатню кількість чаю. – наказала імператриця, звертаючись до Альти та Зірі, які мовчки кивали. – Не дозволяйте принцесі залишати покоїв. Не цього разу! – останнє було сказано в сторону Червоного сліпця, що також мовчки кивнув, розуміючи на що був натяк.
– Найтемніша, маршал в підземеллі разом з отруєним. – відрепортував молодий вартовий, приклонивши голову перед своєю імператрицею. – Він чекає на вас і не дозволяє ні магам, ні цілителям, наближатись до Спалаху!
– Де імператор? – запитала імператриця, обдумуючи слова свого підданого. – Де генерал Дарріо?
– Вони на засіданні військових, вирішують нагальні питання по обороні замку та безпеці гостей, які залишились.
– Були прориви магії? Чи Відступники наблизились до замку?
– Так. Ні. – спантеличено відповів вартовий і зробивши глибокий подих, пояснив свою відповідь. – Хаотична магія давала всплески, але їх вдалося приборкати. Відступники були помічені в кількох місцях, в лісі та на центральних дорогах. Маршал передбачив прорив, так як Спалах закликає монстрів до себе.
– Добре. – погодилась імператриця, – Попіклуйтеся про світлу принцесу. – і вже збираючись піти слідом за вартовим, вона зупинилась. Фірра подивилась на свого первістка, що щойно приєднався до них і незадоволена його попередньою поведінкою, застерігла його від вибриків. – Мій любий князе, вам як і світлій принцесі, не потрібно зявлятися на горизонті у маршала, він не буде здатним виявляти терпимість. Тримайте себе подалі від світлої принцеси і не забувайтесь, що ми всі знаходимось на лезі.
– Як накажете, матінко. – з легкою насмішкою відповів Марселіан і зухвало подивився на світлу принцесу. – Я не збираюсь поступатися. Я все ще бажаю заволодіти ясносвітлою Луною.
– Вам краще зустрітися з імператором і запитати чи не потрібна йому ваша допомога. – холодно сказала імператриця і швидко направилась до підземелля.
– Мосьпані, ходімо. – запропонувала Альта, затуляючи собою світлу принцесу від старшого кронпринца, що не відводив свого каламутного погляду від світлої.
– До скорої зустрічі, Луна! – навздогін викрикнув Марселіан і задоволений собою, побрів до зали, в якій зазвичай проводились военні наради.
Світла принцеса ще довго не могла знайти собі місця чи заспокоїти відчуття які паморочили їй голову та викликали судомні спалахи болю. Вона кілька годин стояла біля вікна, спостерігаючи за зміною напряму вітрів та пересуванням сірих хмар. З підземелля луною розносились звуки схожі на крик пораненого звіра, вони відлунням відбивались від чорного каменю і продовжували пошук того, хто їх почує.
– Червоний сліпець, – звернулась світла принцеса до свого особистого охоронця, що сидів на підлозі біля дверей, граючись своїм кинжалом. – чи ви вбивали отруєних магією Відступників?
– Мосьпані, – зітхнула Зірі і протягнула світлій принцесі оновлену порцію чаю з чорних троянд. – вам не потрібно знати цього.
– Потрібно. – зітхнула Луна, і поглядом сповненим благання подивилась на чоловіка, який завмер на місці і крізь тканину дивився у відповідь на Світло, яке спалахувало з новою силою.
– Мосьпані, – втрутилась Альта, – всім відомо, що Червоний сліпець мав справу з потворами створеними Хаотичною магією та скаженими, що були отруені магією Відступників. Але він не зможе розповісти вам того, про що знають одиниці. – застерігла дівчина, впершу чергу звертаючись до вартового, а вже потім до світлої принцеси. – Він мисливець на монстрів, але за їхнім кодексом не може говорити про це.
– Будь-ласка, – продовжувала благати Луна, – ви ж бачите моє Світло. – Червоний сліпець кивнув, – невже отрута Відступників зводить з розуму темних? – знов тихий кивок головою. – То, що буде з конем маршала?
– Маршал не дозволить нікому з нас доторкнутись до нього. – хриплим голосом відповів Червоний сліпець. – Маршал сам вирішить долю свого друга.
– Маршалу доведеться вбити свого друга? – замислилась Луна, – це складно навіть для маршала темної армії.
– Маршал був народжений болем. – видихнув Червоний сліпець. – Він є Темрява, він є біль.
– Що сталось в ніч Спустошення? – наважилась запитати світла принцеса, осушивши чашу з чаєм. – Маршал народився болем. Як саме це сталося?
– Мосьпані, – прошепотіла Зірі, – не треба.
– Молодший кронпринц, – повільно почав розповідь Червоний сліпець, спостерігаючи за Світлом світлої принцеси, що спалахувало і згасало, і знов спалахувало, і знов згасало. – був одним з молодих магів, що доєдналися до лав армії темряви. Він повинен був сидіти з генералами та розробляти стратегії для захисту кордонів. На Спустошеному пагорбі велись жорстокі бої, старший кронпринц зі своїми воїнами повинен був прикривати тил основної групи. Відступники не повинні були перемогти, але Хаотична магія вирішила за нас. Спалах Хаотичної магії породив монстрів, що доєднались до Відступників і перемкнули важиль на їх користь. Ми були найсильнішими, ми представляли еліту темного війська, бо були мисливцями на монстрів. – голос червоного сліпця наповнився жорстокими нотами, а хрипота змінилась глухим риком. – Я памятаю кожного з побратимів. Я памятаю Темряву і Тіні, що були їхніми провідниками. Я памятаю кожного, кого ми втратили.
– Ви були серед них. – ледь чутно відказала Луна. Вона як і її прислуга майже не ворушилась, зосереджено слухаючи розповідь про ті таємничі події, вражаючись силі волі та сміливості Червоного сліпця, який наважився розповісти про те, про що було заборонено говорити.
– Нас було тридцять девять. А залишилось девятеро. Тридцять найкращих були підступно вбиті. Нас оточили з усіх боків. Монстри допомагали Відступникам труїти нас як кошенят. Я бачив як найсильніші мисливці втрачали глузд і перетворювались на монстрів, що ладні були вбивати своїх друзів, своїх братів, усіх тих, хто супротивився їм. Я також був отруєний. – Червоний сліпець провів лезом свого кинжалу по тканині, що закривала його очі. – та я вирізав собі очі, щоб недопустити отруєння мого розуму. – Луна здригнулась всім тілом, зрозумівши ціну яку сплатив Червоний сліпець і його самопожертву. – Нас вбивали повільно. Вони насолоджувались нашим болем і вимагали більшого. Відступники вимагали віддати їм старшого кронпринца, щоб обміняти його на те, що їм було так необхідно. Але наш командир не збирався проводити обмін. Він не збирався домовлятися з Відступниками, він хотів врятувати своє життя.
– Старший кронпринц міг врятувати вас? – несміливо припустила Луна, намагаючись зрозуміти з розповіді що саме сталося тієї ночі, про яку не існує згадок.
– Міг. Він був темним магом і міг щось зробити. Він міг вбити нас і покласти край тому жаху, що коївся довкола. Він був одним з сильних темних магів, що повинен був прикривати наші спини. Ми не просили його йти попереду нас. Ми не просили його бути поряд з нами в бою. Ми просили його прикривати наші спини. Та старший кронпринц не вважав наші життя гідними його захисту. – приглушено наголосив Червоний сліпець, згадавши пана Марселіана. – коли нас залишилось девятеро, монстри та Відступники почали падати один за одним, знерухомлені вільними Тінями і віддавали останній подих життя під натиском Темряви, що буквально зявлялась з-під землі. Я памятаю, як озирнувся і побачив Спалах, що нісся до нас. Чорний кінь ніс на собі вершника, який тримаючись в сідлі одним зусиллям волі, розводив руки в сторони і контролював Темряву. Це були масштаби про які було нечувано до тієї ночі. Таку кількість Тіней та Темряви ще жоден маг, чи навіть кілька десятків магів, не могли б контролювати. – голос чоловіка сповнився дитячого захоплення, ніби він переживав ту саму мить знов, – я бачив молодого хлопця, що зпригнув з коня, витягнув меча та почав вмиватися кровю монстрів та Відступників, що як і ми не могли зрозуміти що сталося. Молодший син імператора виявився не простим магом, він був володарем Тіней і власником Темряви. Він був відчайдушним сміливцем, що ризикнув своїм життям заради нас. В ту ніч ми втратили найкращих з мисливців. В ту ніч ми отримали нашого маршала. В ту ніч кожен з нас присягнув віддати своє життя за Темніана. 
– Це все пояснює. – зітхнула світла принцеса. – То той кінь також приймав участь в ночі Спустошення.
– Спалах норовливий кінь як і його власник. – підкреслив Червоний сліпець. – Маршал не зможе витримати такої втрати. Він сильний. Він впевнений. Але втрата такого друга, вибє землю під його ногами.
– Залиште нас. – наказала Луна своїм служницям. – Я хочу залишитись з Червоним сліпцем наодинці.
– Мосьпані, чи все гаразд? – запитала Альта, зупинивши Зірі. – Ви впевнені?
– Так. – з легкою посмішкою відповіла світла принцеса і дочекавшись поки дівчата залишать кімнату, підійшла до Червоного сліпця так близько, щоб її шепіт почув лише він. – Відведіть мене до підземелля.
– Не можна. – спокійно відповів чоловік, ховаючи свій кинжал.
– Якщо ви хочете врятувати друга вашого маршала, відведіть мене до підземелля.
– Не можна. – відмовлявся вартовий світлої принцеси. – Вам не можна бути поряд з отруєним.
– Я можу вилікувати отруєного. 
– Це не можливо.
– Я єдина, хто може це зробити. – видихнула Луна і торкнулася рукою до руки Червоного сліпця, дозволяючи тому побачити її справжне Світло.
Світла принцеса була істинною жрицею Місячної долини. Вона була єдиною істиною жрицею, що повинна була стати верховною. Вона мала здатність не лише дарувати життя, вона вміла лікувати отруєних світлих і темних. Її здатність до протиотруєння тримали в цілковитій таємниці. Саме Луна врятувала ельфійку, яку не зміг вбити Арфір. Її здатність використовували з розумом і обачністю, адже блакитне Світло протиотрути кликало до себе монстрів та Відступників, як вогник що манить метеликів. Відбуваючи з Місячної долини, Арфір взяв слово зі своєї молодшої сестри, зобовязуючи її тримати себе в руках попри все, не дозволити жертовності взяту гору над холодним розумом. Але Луна не могла допустити смерті найкращого друга маршала темної армії.
Блакитне Світло, що побачив Червоний сліпець, було яскравим. Воно нагадувало колір літнього неба, безхмарного і чистого. Мисливець одразу зрозумів про що говорить світла принцеса. Він знав про Небесні Світила, про які згадували у казках та легендах. Він був впевнений, що стояв перед жрицею Життя в усіх розуміннях цього поняття. Він знав, що ця тендітна дівчинка, яка вже натерпілася від Темряви та її безжальності, була єдиним спасінням для маршала темної армії, і зараз лише від його рішення залежить доля Спалаху.
– Ви ризикнете своїм життям? – запитав Червоний сліпець.
– А ви? – перепитала його Луна.
– Ви впевнені, що зможете осилити отруту Відступників?
– Я впевнена, що зможу врятувати друга вашого маршала. – відказала вона, вдивляючись в обличчя Червоного сліпця. – ви ж самі сказали, що якщо маршалу доведеться вбити свого коня, це вибє землю з-під його ніг.
– Це правда. – погоджуючись, кивнув Червоний сліпець. – Якщо ви справді бажаєте врятувати Спалах, то я буду вашим вічним боржником.
– Достатньо того, що ви збережете мою таємницю.
– Ця таємниця помре разом зі мною. – пообіцяв він, і указав рукою на гобелен, що висів у закутку. – Ходімо.
Не витрачаючи ні хвилини, світла принцеса мовчки слідувала за своїм охоронцем, що провів її потайним ходом між стінами Чорного замку до башти, з якої вони спустились старими сходами до підземелля. Темрява, яка панувала у підземеллі Смерті одразу відреагувала на Світло, що само йшло до нього в обійми. Тіні, які проживали свої безкінечні життя, потягнулися до світлої принцеси, намагаючись торкнутись її, вдихнути її аромат, вкусити її життєдайне тепло.
В цих потайних ходах не було охорони. Вони були відомими лише одиницям, та мали пастки просочені Темрявою, що могла звести з розуму непідготовленого. Прислуга також не тинялись цими ходами, хоча деякі з вірних імператорських слуг мали знання про них. Тому вже за десять хвилин світла принцеса та Червоний сліпець дісталися вязниць підземелля.
Луна стискала лівою рукою кристал Світла Життя і затамувавши подих йшла слідом за Червоним сліпцем, з кожним новим кроком перемагаючи біль, що розливався в її венах. Кістки виламувало від холоду, а розум туманило криками вмираючих та закатованих у темницях підземелля. Та всі болючі відчуття виявились нічим в порівнянні з божевіллям, яке накривало світлу принцесу, як тільки вона побачила отруєного.
Металево-чорний кінь стояв у клітці, обгризаючи скривавленими зубами залізні грати. Він гарцював на місці, вибиваючи каміння з підлоги та розбиваючи копита об гострі шипи, що були розтавлені по колу. Намагаючись втікти з увязнення кінь проявляв агресивне занепокоєння, постійно реагуючи вухами на звуки та вертячи головою, запідозрюючи лихо. Інколи він наскакував на грати, бючись в ними своїм міцним мязистим тілом.
Зупинившись в темному закутку, Червоний сліпець провів огляд місцевості, намагаючись відсканувати темряву тих, хто могли знаходитись поряд. Не виявивши загрози, він провів світлу принцесу до отруєного коня, що також відреагував на присутність Світла. Кінь завмер, вигинаючи шию, та опустив голову вниз. Мязи на його щелепах заціпеніли, а з рота витекла вязка слина. Луна змогла побачити червоні очі, наповнені ненавистю до всього живого, та відчула гнів тварини.
– Що вам потрібно для порятунку? – тихо запитав Червоний сліпець.
– Нічого. – зітхнула світла принцеса, – мені потрібно бути сконцентрованою. Та після того як я вилікую його, я не впевнена, що зможу мати сили на те щоб повернутися до покоїв самостійно.
– Не хвилюйтесь за це, ясносвітла принцесо! Я допоможу вам!
– Тоді розпочнемо, поки нас не побачили. – зітхнула світла принцеса і підійшовши до грат, простягнула свою руку до коня. – Тихо, мій хороший. – зверталась вона до нього. – Я допоможу. Тихіше. Тихіше!
Кінь підсунувся головою до долоні світлої принцеси, ніби потребуючи її дотику. Він відчував Світло, що манило його і йогоподібних. Тепла долоня юної дівчини накрила змоклу шкіру Спалаху і цієї ж миті блакитне Світло Життя, що щойно вийшло з її вен, легкими хмаринками оповило його тіло. 
– Світло мого життя я дарую тобі. – прошепотіла Луна, концентруючись на отруті, прикликаючи її до себе, відтягуючи її з крові коня та дозволяючи хмаринкам позбирати кожну краплю зеленої субстанції.
Коли остання отрута була ввібрана магією блакитного світла та відведена у кров світлої принцеси, Темрява та вільні Тіні почали бентежитись. Вони здималися від обурення чи полегшення, передчуваючи те, що вже неслося до Чорного замку, те що відчуло Блакитне Світло Життя. Червоний сліпець дивився на зміни, які зявилися в тілі світлої принцеси і приготувався до найгіршого.
Ніжна кришталево-біла шкіра жриці Місячної долини засяяла блакиттю. Вени на руках, шиї та обличчі повздувалися і наповнились темрявою. Вони почорніли і вже за мить змінили колір на темно-зелений, що був ознакою отрути Відступників. Світла принцеса була отруєна тим, що забрала у коня. Її Світло повторювало одну і ту ж мантру, знезаражуючи по краплині вбивчу силу, що циркулювала в крові. 
Ще одна мить і тіло принцеси затряслося з такою силою, що невидимі хвилі відлунням відштовхували все довкола неї. Вільні Тіні, які обліплювали собою світлу принцесу, відсахнулись від неї, як і Темрява, що правила в підземеллі. Очі світлої позеленіли, випромінюючи зеленкувате світло, що нагадувало світіння різнокольорового скла яке впіймало промені сонця у свій полон. А коли блакитні кольори повернули собі свої сили, знезаразивши кров світлої принцеси та знищивши отруту в її венах, Блакитне Світло Життя істинної жриці Місячної долини вийшло за межі її тіла.
Вибух блакитного світла був яскравим та нестримним, він засліплював собою та відлякував Темряву. Хвилі створені вибухом, ніби кільця по воді розходилися в сторони, просковзуючи крізь стіни, торкаючись кожного хто траплявся на їх шляху. Хвилі були вібруючими і видавали муркотячий звук, який затуманював розум та зупиняв рух живих істот. Вийшовши за стіни Чорного замку, блакитні хвилі майнули в різні сторони, обпікаючи собою Темряву та істот, що ховались в її тінях. В лісі завили вовки, птахи злетіли до небес, а хижаки шкірячись від незадоволення, помчалися на поклик крові.
Луна з народження була ідентифікована як істинна жриця Місячної долини. Її сили були одразу вираховані. Все її життя було прораховане до дрібниць. Вона постійно перебувала в Місячній долині, яку збудували перші істинні жерці, щоб запобігти самовиявленню. Місячна долина була створена на кладовищі сильних світлих істот та магів, вона була спроєктована на захист Світла та його підсилення. В тому місці було найвище скупчення сили світлих, тому Світло Життя там було під надійним захистом і мало нескінченний запас енергії.
Коли Блакитне Світло Життя вперше проявилось у світлій принцесі, їй виповнилось три роки. Вона випадково торкнулась отруєного, якого привезли до магів-цілителів Місячної долини для сцілення чи такої спроби. А коли Луні виповнилось девять років, жреці провели експеримент, яким було доведено, що світла принцеса може не лише сцілювати світлих і темних, вона є протиотрутою для магії Відступників. Вона здатна виліковувати від їх отрути як світлих так і темних. Та для цього потрібно багато життєвої сили та Світла.
Імператор світлих не міг дозволити розголосу про рідкісну силу своєї дитини, тому було вирішено переховувати її в Місячний долині. Там світла принцеса, що мала в собі Блакитне Світло Життя повинна була дочекатись свого ініціювання як верховної жриці, і отримавши повноцінне благословення, розпочати свою цілительську самопожертву. Адже для того, щоб перетравити отруту Відступників потрібно мати сили, а такі невичерпні запаси сили є лише в Місячній долині.
На жриць Світла Відступники полюють з давніх давен. Вони є загрозою для тих, хто втратив віру. Тому армія Відступників нападає на кордони світлих з особливим ентузіазмом, бо знає що імперія Світла ворогує з імперією Темряви і вони не прийдуть один одному на допомогу. Та все змінилось того дня, коли імперії вирішили покласти край ворожнечі.
Тепер, коли світла принцеса виказала себе, монстри та Відступники ринулись до Чорного замку, бажаючи знищити Блакитне Світло Життя.
– Знову ти! – прохрипів Темніан, підбігши до світлої принцеси, що випромінювала світло, не реагуючи на оточуючу її атмосферу. – Знову ти опинилась на моєму шляху!
– Маршале, – звернувся Червоний сліпець, намагаючись закрити собою світлу принцесу, виступивши вперед до молодшого кронпринца, що не стримував свого гніву та розчарування. – я винен у цьому. Я привів світлу принцесу до підземелля. Я готовий заплатити своїм життям за її!
Маршал темної армії на мить застиг на місці, коли перевів роззлючений погляд на істоту, яка була для нього найціннішим скарбом. Він побачив свого вірного друга, що стояв в клітці і тупотів правим копитом, вітаючи свого наїзника. Спалах був сцілений. Темніан випустив Тіні, що тієїж миті огорнули його коня в кокон, оберігаючи від спалахів світла, та переконуючись в тому, що він повернувся до його Темряви. 
– Маршале!!!! – закричав спітнілий воїн, щойно зявившийся у перешийку вязниці, ледве тримаючись на ногах від хвиль світла та страху, який він відчув визирнувши за браму. – Ми знаходимось під атакою! Вони біля замку! – хриплячим голосом кричав він. – Вони прорвались до замку! Ви потрібні нам! Маршале! Це Відступники і монстри! Їх сотні! Їх сотні! 
– Вона істинне Світло. – тихо промовив Темніан, не звертаючи увагу на воїна, та випускаючи Тіні назовню. Темні плями розростаючись та зменшуючись до розмірів маленьких кульок, понеслися в сторони, виконуючи побажання свого володаря. Маршал темної армії ще не вирішив, що робити з цим бісовим дівчам, яке так нервує його і все ж захоплює своєю нестримною силою. – Вона врятувала мого Спалаха.
– Так, маршале. – підтвердив Червоний сліпець. – вона ризикнула своїм життям та відкрила таємницю.
– Вона і є протиотрута яку ми так довго шукали.
– Маршале, що нам робити? – волав воїн, витираючи забрудненою рукою спітніле чоло. Молодий хлопець не звертав увагу на світлу принцесу, що продовжувала світитись блакиттю та випромінювала сильні хвилі, не відводячи своїх благаючих очей від свого маршала. – Наказуйте! Всі чекають вашого наказу!
– Вона врятувала мене. – видихнув Темніан, не звертаючи увагу на крики, що лунали в замку та за його стінами. 
Час для маршала темної армії зупинився.
– Світла принцеса заслуговує на життя. – спокійно сказав Червоний сліпець і відійшов в сторону, дозволяючи Темніану вирішити її долю. – Зробіть те, що вважаєте за потрібне, мій маршале!
Маршал темної армії підійшов на крок до світлої, що впала в своєрідний транс і підхопивши її тіло на руки, притиснув до своїх грудей, випускаючи Темряву. Чорна туманна пелена закутала собою біловолосу німфу, поглинаючи її випромінювання, приховуючи її силу від зовнішнього світу, залишаючи її таємницю в собі. Вгамувавши Блакитне Світло Життя, що майже зупинило свої спалахи, Темрява лагідною ковдрою накрила знесилену дівчину, заспокоюючи її сполохане серцебиття своєю темною прохолодою.
Переконавшись в тому, що світла принцеса не несе загрози собі і іншим, що отрута вивітрилась і її Світло спочиває, Темніан дозволив Червоному сліпцю прийняти її тіло до своїх рук. Він довіряв йому як одному з вірних підданих, як своєму побратимові, а головне як одному з тих, хто був наближений до нього та його Темряви.
– Віднеси її до моєї кімнати. Я направлю з тобою Тіні. Ніхто не повинен дізнатися про силу світлої.
– Так, маршале. – погодився Червоний сліпець.
– Ось чому Відступники бажають заволодіти світлою принцесою, – вголос роздумував Темніан, – тепер вони знають, що істинне Світло знаходиться в Чорному замку. Тепер вони будуть змушені посилити свої нападки. Тепер все стає на свої місця! – він ще раз окинув важким поглядом непритомне тіло біловолосої німфи, – не дозволяй жодній живій душі торкатися до неї. Як тільки я буду впевнений, що загроза минула, я приєднаюсь до вас. Можеш йти.
– Слухаюсь, маршале. – кивнув Червоний сліпець, притискаючи до себе світлу принцесу, що все ще була закутана в ковдру з Темряви.
Як тільки Червоний сліпець зник в темряві коридорів підземелля, що вели до потайних ходів, маршал темної армії розмяв шию кількома рухами голови. Він вже спланував оборону Чорного замку і був готовим вирушити до проходу, що вів до дверей які дивились на лісові хащі. Він знав, що не буде пересиджувати в стінах замку, а вийде до ворога, щоб зустрітись з ним обличчям. Маршал не мав страху перед ворогами, він волів дивитися в очі тим, на кого чекала Смерть від його Темряви.
– Знайди Альту та Зірі, – Темніан граючи жовнами на обличчі та випускаючи свою магію, що великими щупальцями розповзалась по стінах, звернувся до воїна. – та відведи їх до моєї кімнати. Служниці повинні бути ізольованими від усіх! Вони повинні залишитись в моїй кімнаті разом зі світлою принцесою. Ти відповідаєш за їхні життя своїм життям!
– Так, мій маршале! – радісно та гордо викрикнув молодий воїн, що змужнів на очах та вирівняв спину, доводячи своєму маршалу, що не підвиде його.
– Нехай прибуде з тобою Темрява та ії темні потоки! – відказав маршал темної армії, проводжаючи молодого воїна поглядом сповненим надією та вірою. – Ну що ж, мій друже, – Темніан одним рухом вказівного пальця відчинив грати перед Спалахом, що повільно вийшов до нього та опустив свою міцну голову. – нам пора нагадати тим виродкам, хто такі темні!