Читати книгу - "Твори"

Вони почали торгуватись: i дуже дорого, i грошi не можна разом. А я, як сказала, то й не одступаюсь од свого слова.

— Ну, — кажуть, — нiчого з тобою робити. Дамо двадцять рублiв, тiльки, не всi разом. Дай свою бум агу, а тобi ось п'ятнадцять карбованцiв.

«Вiзьму, — думаю собi, — хоч п'ятнадцять: йому тепереньки дуже потрiбно».

Оддала ту бумагу, що панотець менi дав, узяла грошi, подякувала та й до брата.

— На, — кажу, — братику мiй! Нехай тобi на добре поживання будуть!

Побув вiн зо мною два днi. Весело було й прокинутись, що побачу його, поговорю. Що то рiдне та своє!

Служу таки в тих самих панiв. Iще два мiсяцi менi до року осталось. Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась, — треба служити! А добуду року, то, може, дасть менi господь, що добре мiсце натраплю собi. Аби схотiв, то знайдеш на свої руки муки!

Два сини

М.О.Максимовичу

I

Чоловiк умер, двоє дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, треба своїх дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала — усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипiло!

Збула… Клопочуся, бiдкаюся — з ночi до ночi. Нiколи раразд i дiточками втiшатись…

А дiтки ростуть, уже й в'ються коло мене i щебечуть- мої соловейки.

II

Андрiйко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре менi впечеться своєю пустотою, а ще лучче розважить. I посварюсь, i поцiлую його. Вiн був старшенький.

А що вже Василько, — тихий, сумирний: i в хатi не чуть, i на дворi не видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що вiн у таку тяжку годину народився, хутенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав.

Андрiйко село оббiжить, — вернеться червоний, смiючися, пустуючи; а сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пересипається або зiлля всякi вишукує; розкопує щось — робачка вигребе або метелика вловить, — дивиться, думає… Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цiлiсiнький день i пролежить нерухомо, мов прислухається до чого.

— Що се задумався, сину? — спитаю.

— Який сей свiт великий, нене!

Ще хлоп'ям був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й коли процвiтає, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли прилiтають з вирiю — усе вiн теє знав.

— Се йому так бог дав! — було менi кажуть люди. — Не хайте його, — се йому так бог дав!

III

Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, — заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую їм i про те, i про друге — толкуюся з ними. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхає, i зiтха. «Пустiть вже, мамо!» — проситься. А скоро пустив, — чого не загадає! I гомонить, i пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся — не спить Василько мiй.

— Сину! Чому ти не спиш?

— Так… не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?

— Так бог дав, дитино, що темно уночi… Спи, — кажу йому, — спи!

Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочається.

Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле промiнням, — то й укриваю, було, їх i наказую Васильковi: «Не дивись, Василечку, на мiсяць, — не годиться!» Вiн i зiтхне… То вже вряди-годи упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну, або ж сни невпокiйнi сняться.

Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн мiцним сном висипається, розкидався-розгорiвся… Як його звечора трудно упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, — i гуком його в хатi аж сохи движать! Ну бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: i пострахаєш, було, i покрикнеш на його…

Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрiйко скорий був, палкий, як iскра, — то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми на улицi, а то й поб'ється за яку пустоту.

— Андрiйку! — каже тодi Василь, — а що ти невеселий?

— Бивсь, от що!

— Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що тебе попобито!

А Андрiйко йому своє:

— I так сидiть нудно!

Та знов югне з хати — i слiд загув!..

Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи пiде, було, чи не пiде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється нiде. Так i зрiс на самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiшливий. У кого вже вiн вдався такий!

Андрiйко, то всiх дiвчат у селi знає. Робить i дiло, щирим серцем робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, — i очей не зведе, i думки нi на що не зверне — уся душа його в роботi.

IV

Дiти мої, дiти мої!

Пройшла в нас чутка — некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубкiв — що то за хорошi, за молодi, боже мiй добрий! Одного ранку — бодай такого нiхто не оглядав! — сказано менi, що на черзi Андрiйко у некрути…

Збираю останнє, споряджаю його… яково-то свою дитину на лихо, на бiду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А вiн-то на моїх очах уже прив'яв… Де той погляд молодецький, де усмiх веселий!

Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi серденько слiзьми в'ялила? Плакали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо вiн пiснi виспiвує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi розлягається. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, — думаю