Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Райлі звелів дівчатам іти додому. Їм, як видно, не дуже цього хотілось, але Елізабет не звикла до непослуху братові.

— Замкнені двері,— сказав він їй.— А ти, Мод, зробиш мені велику ласку, якщо заночуєш у нас. В разі хто питатиме про мене, кажіть, що не знаєте, де я.

Мені довелося помогти йому піднятись на дерево, бо він мав при собі рушницю та важенний рюкзак з провізією, в якому була пляшка шипшинової настоянки, апельсини, сардини, сосиски, булочки з пекарні «Зелений коник», величезна коробка солодкого печива у формі різних тварин; і в міру того, як він усе це видобував, настрій у нас дедалі підносився, а, побачивши печиво, остаточно скорена Доллі заявила, що Райлі слід би розцілувати.

Та коли він почав свою розповідь, обличчя наші враз похмурніли.

Після того як ми з Райлі втратили один одного з очей, він побіг на голос Кетрін, що привів його на луку, і він бачив мою сутичку із Здоровилом Едді Стовером. Я спитав його, чого ж він не кинувся мені на підмогу.

— Та ти й сам не схибив. Гадаю, Здоровило Едді не скоро тебе забуде: його, бідолаху, аж навпіл зігнуло, ледве шкандибав.

До того ж, пояснив Райлі, йому спало на думку таке: адже ніхто в містечку не знає, що він тепер з нами й так само оселився в хатині на дереві; отож він правильно тоді вчинив, що сховався, бо потім зміг податись до містечка слідом за Кетрін та шерифовими помічниками. Вони кинули її на відкидне сидіння старого джипа Здоровила Едді й повезли просто до тюрми: Райлі всю дорогу їхав за ними своєю машиною.

— На той час, як ми під’їхали до тюрми, Кетрін начебто трохи вгамувалась. Там уже зібралася невелика юрба — хлопчаки, кілька старих фермерів... То ви могли б пишатися нею, коли б побачили, як вона пройшла між ними: іде, подерте плаття запнула руками, а голову тримає отак.— І він по-королівському відкинув голову вгору і трохи вбік.

Як часто я бачив у Кетрін цей поворот голови, особливо коли хтось дорікав їй (за те, що ховала складники картинок-крутиголовок, чи переказувала плітки, чи не хотіла вставляти зуби); Доллі також упізнала його і мусила дістати носову хусточку.

— Але,— провадив Райлі,— тільки-но вона опинилася всередині, як зараз же зчинила нову бучу. Там у тюрмі всього чотири камери — дві для кольорових і дві для білих. Так от, Кетрін навідріз відмовилася йти до кольорових.

Суддя потер підборіддя й похитав головою.

— Ти ніяк не міг поговорити з нею? Їй було б легше, якби вона знала, що один з нас коло неї.

— Я довго стояв там, думав, вона підійде до вікна. Але потім почув іншу новину...

Повертаючись думкою до того дня, я й досі не збагну, як міг Райлі так довго терпіти й нічого нам не казати. Сталося ж бо таке, що боже ти мій: отой наш приятель із Чікаго, гидомирний доктор Морріс Рітц, накивав п’ятами з міста, поцупивши з Віріниного сейфа дванадцять тисяч доларів в оборотних облігаціях та понад сім тисяч готівкою; і цим, як ми дізналися потім, він далеко не обмежився. Тільки тепер я збагнув, що саме про це розказував тоді шерифові писклявий Вілл Гарріс! Тож не дивно, що Віріна так спішно послала по шерифа,— адже всі турботи, пов’язані з нами, враз утратили для неї свою вагу.

Райлі додав кілька деталей. Коли Віріна побачила розчинений навстіж сейф (це було в її конторі, що містилася над крамницею готового одягу), вона помчала за ріг до готелю «Лола», і там їй сказали, що Морріс Рітц здав ключ від номера ще вчора ввечері. Вона знепритомніла, а коли її привели до тями, вона знепритомніла знов.

М’яке обличчя Доллі загострилося. Її дедалі дужче поривало бажання бігти на допомогу Віріні, але водночас утримувало ще невиразне почуття власної самостійності, зміцніла воля. Вона скрушно дивилася на мене.

— Мабуть, краще тобі дізнатися про це вже тепер, Колліне, аніж чекати, поки доживеш до мого віку. Він таки лихий, цей світ.

По цих її словах суддя вмить перемінився, наче на нього іншим вітром подуло: він уже не видавався молодшим за свої літа, побляк, спохмурнів,— немовби Доллі, визнавши існування зла, тим самим зреклася його самого. Але я знав, що це не так: він назвав її живою душею, а насправді вона була живою жінкою.

Тим часом Райлі відкоркував пляшку з настоянкою, що яскріла, мов топаз, і налив у чотири склянки; тоді мить подумав і плеснув у п’яту — для Кетрін. Суддя, підносячи склянку до рота, виголосив тост:

— За Кетрін. Дай, боже, їй сили!

Ми підняли свої склянки.

— Ой Колліне,— мовила Доллі, і очі її злякано розширились від раптової згадки.— Адже ніхто крім нас двох, тебе й мене, ані слова не зрозуміє з того, що вона говорить!

Розділ п’ятий

Наступний день був перше жовтня, середа, і того дня я ніколи в житті не забуду.

Почався він з того, що Райлі збудив мене, наступивши мені на пальці. Доллі, яка вже теж не спала, зажадала, щоб я перепросив за те, що вилаяв його. Ввічливість, сказала вона, зранку важить більше, ніж о будь-якій іншій порі дня, а надто коли люди живуть у такій тісноті. Годинник судді, що, як і перше, висів на гілці важким золотим яблуком, показував шість хвилин на сьому. Не знаю, хто це придумав, але поснідали ми апельсинами, печивом і холодними сосисками. Суддя пробурчав, що людина не може почувати себе людиною, поки не вип’є гарячої кави, і ми всі погодилися з ним: авжеж, кава — це те, чого нам справді найдужче бракує. А Райлі зголосився поїхати до містечка, привезти кави, а заразом і розвідати, що там діється. Тоді вказав, що й я міг би поїхати з ним.

— Ніхто його не побачить, якщо він сидітиме тихо й не вистромлятиметься.

Суддя почав був заперечувати: мовляв, це просто безглуздя, так ризикувати,— але