Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

З шеренги підштанків почулося хлипання. Це ридав Швейк.

Фельдкурат глянув униз. Там стояв Швейк і втирав кулаком очі. Навколо всі радісно притакували.

Фельдкурат промовив, указуючи на Швейка:

— Хай кожний бере приклад з цієї людини. Що він робить? Плаче. Не плач, кажу тобі, не плач. Ти прагнеш кращим стати? Та це тобі, хлопче, не так легко вдасться. Тепер плачеш, а коли звідсіля повернешся до камери, знов будеш таким самим ланцем, як і раніше. Ти ще, голубе, багато мусиш поміркувати про безконечне милосердя і Божу милість. Довго ще дбати, поки грішна твоя душа знайде на світі добру путь, якою повинна йти. Сьогодні перед нами розревівся один з вас. Він хоче повернутися на путь істинну, а ви, решта, що робите? Зовсім нічого. Ось там один щось жує, немов його батьки були жуйними тваринами. А ось там, у храмі Божому, шукають за коміром воші. Невже ж не можете пошкрябатися вдома, а лишаєте цю забаву аж на службу Божу. А де ваші очі, пане штабний наглядач? Таж ви всі вояки́, а не якісь там придуркуваті цивілюки. Ваш обов’язок поводитися так, як це личить воякам, хоча б і в костелі. Киньтеся, грім би вас побив, шукати Бога, а воші шукатимете вдома. На цьому я скінчив, гультіпаки, і прошу, щоб на відправі ви поводилися пристойно, а не так, як минулого разу, коли позаду вимінювали один одному казенну білизну за хліб і жерли його під час піднесення святих дарів.

Фельдкурат зійшов з амвона і пішов у ризницю, за ним подався і тюремний наглядач. За хвилину той повернувся, підійшов просто до Швейка, витяг його з групи двадцяти підштанків і відвів до ризниці.

Фельдкурат зручно всівся на столі і крутив цигарку. Коли Швейк увійшов, він сказав:

— Ага, ось і ви. Я поміркував і гадаю, що бачу вас наскрізь. Розумієш, йолопе? Це перший випадок, коли хтось тут у костелі при мені розрюмсався. — Зіскочивши з стола, він шарпнув Швейка за плече і крикнув, стоячи під великим насупленим образом Франтішка Салезького[82]:

— Признайся, бандите, адже ти ревів лише заради комедії!

Франтішек Салезький допитливо поглядав з образа на Швейка. З другої стіни, з іншого образа здивовано дивився на Швейка якийсь мученик. Невідомі римські солдати пиляли його, і зубці пилки саме врізалися йому нижче попереку в оголений зад. На обличчі мученика при цьому не було помітно ані страждання, ані радості, ані жодного мученицького ореолу. На його обличчі застигло лише здивування, немовби він збирався сказати: «І як це я, власне, вскочив у таку халепу, що це ви, панове, зі мною робите?»

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, — розважно сказав Швейк, ставлячи все на карту, — сповідаюся Богу всемогутньому і вам, достойний отче, як заступникові Божому, що справді я ревів лише заради комедії. Я ж бачив, що до вашого казання бракує одного покаянника, до якого ви марно зверталися у своїх словах. Отож я й хотів зробити вам приємність, аби ви не думали, ніби на світі вже немає добрих людей. А потім я й сам хотів повеселитися, щоб мені відлягло від серця.

Фельдкурат допитливо глянув у добродушне обличчя Швейка. Сонячний промінь заграв на похмурому образі Франтішка Салезького і теплом своїм зігрів здивованого мученика на протилежній стіні.

— Ви мені щораз більше подобаєтеся, — сказав фельдкурат, знову сідаючи на стіл. — З якого ви полку? — Він гикнув.

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, що належу і не належу до Дев’яносто першого полку, та й взагалі не знаю, на якому я світі.

— А за що ж тут сидите? — спитав фельдкурат, не перестаючи гикати.

З каплиці доносилися звуки фісгармонії, яка заміняла орган.

Музикант-учитель, ув’язнений за дезертирство, видушував з фісгармонії найтужливіші церковні мелодії. З гикавкою фельдкурата ці квилячі звуки зливалися в нову доричну гаму[83].

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, я направду не знаю, за що тут сиджу, та я на це і не нарікаю. Мені просто не щастить. Я хочу, щоб усе було якнайкраще, а воно, врешті, завжди обертається у мене на найгірше. Достеменно, як тому мученикові ось там на образі.

Фельдкурат зиркнув на образ, усміхнувся і сказав:

— Ви мені справді подобаєтесь, я запитаю про вас у пана слідчого, а зараз більше не гаятиму з вами часу. Аби тільки швидше здихатися тієї відправи. Kehrt euch! Abtreten![84]

Повернувшись до гурту рідних підштанків під амвоном, Швейк на запитання, чого від нього хотів фельдкурат у ризниці, відповів дуже сухо і лаконічно:

— Як чіп.

За новим подвигом фельдкурата — святою службою Божою — усі стежили дуже уважно і з неприхованою симпатією. Один під амвоном навіть побився об заклад, що фельдкурат упустить з рук дароносицю; він поставив усю свою порцію хліба проти двох ляпасів — і виграв.

Не містицизм віруючих і не побожність справжніх католиків сповнювала душі тих, хто в каплиці дивився, як фельдкурат виконував обряди. Це було таке почуття, яке охоплює нас у театрі, коли ми не знаємо змісту п’єси, а дія заплутується, і ми з нетерпінням чекаємо, що ж буде далі. Увагу присутніх цілком поглинуло видовище, яке з великою урочистістю влаштовував для них фельдкурат біля вівтаря. Естетичну насолоду давала їм риза, яку фельдкурат зодягнув навиворіт, із щирим захопленням та хвилюванням спостерігали вони за всім, що діється перед вівтарем.

Рудий прислужник, дезертир з духовних кіл, фахівець з дрібних крадіжок у 28-му полку, чесно намагався відновити в пам’яті увесь порядок, техніку і текст святої відправи. Він водночас і прислужував, і підказував фельдкуратові, бо той з надзвичайною легковажністю переставляв цілі речення і, натрапивши зараз у требнику аж на передвеликодню заутреню, почав правити ЇЇ на превелике задоволення публіки.

У нього не було ні голосу, ні музичного слуху, і під склепінням каплиці розлягався такий вереск і кувікання, як у свинячому хліві.

— Ну, й нализався ж він сьогодні, — радісно і з цілковитим задоволенням говорили перед вівтарем. — Ото вже догодив собі. Знову на нього найшло. У дівок упився, а де ж би ще?

А тут від вівтаря уже втретє лунав спів фельдкурата: «Ite missa est!», точнісінько, як бойовий клич