Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Фельдкурат іще раз зазирнув на дно чаші, чи не залишилося там, бува, хоч краплі вина, і, не знайшовши нічого, гнівно махнув рукою і звернувся до глядачів:

— Так ось, драбуги, тепер уже можете йти додому. Кінець. Ви не проявляєте, як я бачу, тієї справжньої побожності, яку вам, халамидники, належало б мати в костелі перед найсвятішими дарами. Віч-на-віч з найвищою силою ви не соромитеся гучно сміятися, кашляти, харкати, шуркати ногами, і робите це навіть при мені, хоч я тут заступаю Діву Марію, Ісуса Христа і Бога Отця, йолопи. Якщо в майбутньому це повториться, то я вже дам вам духу за всіма правилами, і тоді ви переконаєтесь, що існує не одне лише пекло на небі, про яке я вам казав у передостанній проповіді, але ще є також пекло і на землі, і якщо навіть ви могли б урятуватися від першого, то від цього другого ви, завдяки мені, не врятуєтесь... abtreten!

Так гарно здійснюючи на практиці надзвичайно стару традицію відвідувати в’язнів, фельдкурат вийшов до ризниці, переодягся, звелів налити собі з бутля церковного вина, випив його і за допомогою рудого прислужника сів на прив’язаного у подвір’ї кавалерійського коня. Але тут він згадав про Швейка, зліз і пішов до слідчого Берніса.

Слідчий Берніс, розпусник і звабливий танцюрист, належав до вишуканого товариства. Він тут страшенно нудьгував і писав німецькі вірші, призначені для дівочих альбомів, щоб завжди мати їх напохваті. Берніс був найважливішою складовою частиною всього апарату воєнного суду, бо в нього завжди накопичувалась маса невирішених справ і заплутаних актів, чим він викликав пошану всього складу військового суду на Градчанах. Він часто губив обвинувальний матеріал з доказами і мусив вигадувати новий, переплутував прізвища, губив нитки обвинувачення і сукав нові, які йому тільки заманеться. Судив дезертирів за крадіжку, а злодіїв за втечу з військової служби. Крутив політичні процеси, матеріали для яких брав просто зі стелі. Робив різноманітні виверти, щоб довести вину підсудних за злочини, про які їм ніколи навіть і не снилося. Вигадував образи династії, і ці вигадані ним злочини і висловлювання приліплював завжди тому, чиї документи з обвинуваченням або доносом загубилися в цьому постійному хаосі службових актів та інших офіційних паперів.

— Servus, — сказав фельдкурат, подаючи йому руку. — Як живемо?

— Так собі,— відповів слідчий Берніс,— переплутали мені всі матеріали, а тепер сам нечистий у цьому рога зламає. Вчора я послав начальству вже опрацьований матеріал про одного типа, обвинуваченого в заколоті, а мені все повернули назад, бо, мовляв, у цьому випадку йдеться не про бунт, а про крадіжку коробки консервів. Окрім цього, я поставив на справі не той номер, що треба. Як вони до того додлубалися, один Бог знає.

Слідчий сплюнув.

— Ти ще ходиш грати в карти? — запитав фельдкурат.

— Я в пень програвся. Востаннє ми грали з тим лисим полковником в макао, і все пішло, як бісові в пельку. Але, скажу тобі, я нагледів таку дівчинку. А ти що поробляєш, святий отче?

— Мені потрібен денщик, — сказав фельдкурат, — останнім часом у мене служив старий бухгалтер, без вищої освіти, але він був першокласною худобою. Вічно лиш скиглив і молився, щоб його Бог беріг, то я його й послав з маршбатальйоном на фронт. Кажуть, нібито цей батальйон ущент розбили. Потім мені прислали якогось хитруна, і той нічого іншого не робив, лиш сидів у шинку і пив за мій рахунок. Цей був так-сяк стерпний, але в нього потіли ноги. Отож я і його відправив з маршбатальйоном. А сьогодні, під час проповіді, я нагледів одного мугиряку, який задля сміху розридався. Ось такого мені й потрібно. Прізвище його Швейк, а сидить у шістнадцятій. Хотів би я знати, за що його посадили і чи не можна було б мені якось цього типа звідтіль витягти.

Слідчий почав шукати по шухлядах документи по справі Швейка. Шукав, шукав, але, як завжди, не міг нічого знайти.

— Мабуть, вони у капітана Лінгардта, — сказав він нарешті. — Біс його знає, куди зникають усі ті акти! Можливо, я їх таки надіслав Лінгардтові. Зараз йому подзвоню. Алло, говорить надпоручник слідчий Берніс. Пане капітане, пробачте, чи не маєте ви там у себе паперів на якогось Швейка? Що кажете? Швейк мусить бути у мене? Дуже дивно... Кажете, я їх сам у вас забрав? Справді дивно. Сидить у шістнадцятій... Так, я знаю, пане капітане, що шістнадцята моя, але я гадав, що Швейкові папери валяються десь у вас. Просите таким тоном з вами не розмовляти? У вас, кажете, нічого не валяється? Алло... Алло...

Слідчий Берніс сів за стіл і обурено почав засуджувати непорядки у веденні слідства. Між ним і капітаном Лінгардтом уже довго точилася ворожнеча, і обидва в ній були дуже послідовні. Якщо акт, призначений Лінгардтові, потрапляв у руки Берніса, Берніс запроторював його так, що й чорти кінців не відшукали б. Лінгардт робив те саме з паперами Берніса. Так само зникали кудись і додатки до справ[85].

(Швейкові папери знайшлися в архіві військового суду щойно після перевороту з таким висновком: «Збирався скинути маску лицемірства і прилюдно виступити проти особи нашого монарха і нашої держави». Документи запхнули у справу якогосьЙозефа Куделі. На конверті стояв хрестик, а під ним: «Виконано» і дата.)

— Нічого не вдієш. Швейк загубився, — сказав слідчий Берніс. — Накажу викликати його сюди, і якщо ні в чому не признається — випущу й звелю відвезти до тебе, а ти вже доведеш до кінця цю справу в полку.

Щойно фельдкурат пішов, слідчий Берніс наказав привести Швейка; але тому довелося чекати біля дверей, бо з управління поліції прийшла телефонограма, у якій повідомлялося, що затребуваний матеріал до обвинувачення №7267 (справа піхотинця Майкснера) прийнятий у канцелярію №1 за підписом капітана Лінгардта.

Швейк за той час оглядав кабінет слідчого. Не можна сказати, щоб його обстановка справляла дуже приємне враження, особливо фотографії, розвішані по стінах. Вони зображали різноманітні екзекуції, вчинені армією в Галичині і в Сербії. Це були мистецькі знімки спалених хат і дерев, гілля яких згиналося під вагою повішених. Особливо гарною була фотографія з Сербії — повішена родина: маленький хлопчик, батько і мати. Двоє солдатів з багнетами охороняють дерево із страченими, а якийсь офіцер гордовито, як переможець, стоїть на передньому плані і курить сигарету. По другий бік, на задньому плані, видно польову кухню у