Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

— Так як же нам бути, Швейку? — запитав слідчий Берніс, поклавши телефонограму до папки зі справою. — Що ви накоїли? Зізнаєтеся, чи, може, чекатимете, аж поки на вас буде складено обвинувальний акт? Так далі не піде. Не думайте, що ви перед якимось судом, де вас допитують цивільні телепні. У нас суд військовий, К. und К. Militärgericht[86]. Врятувати вас від суворої і справедливої кари може тільки ваше цілковите признання.

Слідчий Берніс мав свій метод на випадок втрати матеріалів проти обвинуваченого, і тому можна було не дивуватися, коли результати такого слідства і допиту в кожному випадку дорівнювали нулю. І тоді слідчий Берніс вважав себе настільки прозірливим, що, коли не мав матеріалу проти обвинуваченого, не знав, у чому його обвинувачують і за що той сидить у гарнізоні, він уважно спостерігав поведінку і фізіономію допитуваного в’язня і на основі цього вигадував причину ув’язнення.

Його прозірливість і знання людей були такі глибокі, що одного цигана, який потрапив зі свого полку в гарнізонну тюрму за крадіжку кількох дюжин білизни (він був підручним комірника на складі), Берніс обвинуватив у політичному злочині — мовляв, той десь у шинку говорив із вояками про створення самостійної національної держави з земель колишнього королівства Чеського і Словаччини під егідою короля-слов’янина.

— У нас є документи, — сказав він нещасному циганові, — і вам не залишається нічого іншого, як признатися, в якій кнайпі ви це говорили, з якого полку були солдати, що вас слухали, і коли це було.

Бідолашний циган вигадав і дату, і кнайпу, і з якого полку були його вигадані слухачі, а по дорозі з допиту до гарнізонної тюрми просто втік.

— Ви не хочете ні в чому признаватися? — спитав слідчий Берніс, бо Швейк мовчав, як пень. — Ви не хочете сказати, за що ви тут опинилися, за що вас посадили? Принаймні, ви могли б сказати це мені, поки я сам цього не сказав. Попереджаю ще раз, признайтеся. Це ж краще для вас, бо полегшить слідство і зменшить кару. Щодо цього, то у нас так само, як і в цивільних.

— Голошу слухняно, — відізвався Швейк добродушним голосом, — що я тут, у гарнізоні, як знайда.

— Що це значить?

— Голошу слухняно, я це можу пояснити простісіньким способом. На нашій вулиці живе вугляр, у нього був зовсім не винний дворічний хлопчик. Одного разу хлопчик пішки забрів з Виноградів аж до Лібні[87], сів на тротуарі, там його поліцай і надибав. Він завів хлопчика в комісаріат, де цю дворічну дитину і замкнули. Як бачите, хлопчик був зовсім не винний, проте його таки посадили. А якби він умів говорити, а хтось його запитав, за що він сидить, він однаково не міг би відповісти. І зо мною вийшло щось подібне. Я теж така знайдена дитина.

Пронизливий погляд слідчого ковзнув по Швейковій постаті, по обличчю і розбився об них. Усе Швейкове єство променіло такою байдужістю і невинністю, що Берніс почав роздратовано ходити по канцелярії, і хтозна, чим би все це скінчилося для Швейка, якби слідчий не пообіцяв послати його фельдкуратові. Нарешті, Берніс знову зупинився біля свого столу.

— Слухайте, — сказав він Швейкові, який байдуже роздивлявся навколо. — Тільки ще раз наверніться мені під руку — довго мене не забудете! Відведіть його!

Поки Швейка відводили назад у шістнадцяту, слідчий Берніс викликав до себе штабного наглядача Славіка.

— Аж до остаточного вирішення, — наказав він коротко, — Швейк надсилається в розпорядження пана фельдкурата Каца. Приготувати папери про звільнення і з двома конвойними відвести до пана фельдкурата.

— Чи накажете відвести його в кайданах, пане поручнику?

Слідчий грюкнув кулаком по столу.

— Дурбасе! Я ж вам ясно сказав, приготувати папери про звільнення.

І все, що назбиралося за день у душі слідчого — і капітан Лінгардт, і Швейк — вилилося бурхливою рікою на штабного наглядача і закінчилося словами:

— А тепер розумієте, що ви коронований осел?

Так треба було б називати лише королів та цісарів, але навіть звичайний штабний наглядач — голова некоронована — не був з цього вдоволений. Виходячи від слідчого, він копнув в’язня-підмітайла, який прибирав у коридорі.

Щодо Швейка, то штабний наглядач вирішив, що той бодай одну ніч мусить переспати в гарнізоні, хай ще зазнає втіхи.

***

Ніч, відбута в гарнізонній тюрмі, завжди викликає приємні спогади. Поруч шістнадцятої був карцер-одиночка, похмура діра, звідки і в цю ніч розлягалося виття замкненого в’язня, що йому фельдфебель Ржепа з наказу штабного наглядача Славіка ламав ребра за якусь дисциплінарну провину.

За якийсь час виття втихло, і в шістнадцятій стало чути тріскання знайдених в білизні вошей, які потрапили під нігті в’язнів.

Над дверима, в заглибленні стіни, стояла гасова лампа з дротяною запобіжною сіткою. Лампа кидала тьмяне світло і чаділа. Запах гасу змішувався з випарами людських немитих тіл і смородом параші. Після кожного користування параша відкривала свою гладінь і кидала нову хвилю смороду в шістнадцяту.

Недоброякісна їжа утруднювала процес травлення, і більшість людей страждала від накопичення газів, які випускалися в нічну тишу. В’язні перегукувались один з одним тими сигналами під різні жарти.

У коридорах було чути рівні кроки вартових, час від часу в дверях відчинялося єдине віконце і в нього зазирав наглядач.

З середніх нар чулася тиха розповідь:

— Мене запхали сюди після невдалої втечі. Раніше я сидів у дванадцятій камері. Там ніби тримають тих, легших. Одного разу привели до нас сільського дядька. Він дістав чотирнадцять днів за те, що приймав до себе на нічліг вояків. Спочатку думали — це змова, але потім виявилося, що він робив це за гроші. Селянина мали посадити між найлегшими злочинцями, але там було вже повно, і він потрапив до нас. Якого тільки добра він не приніс з собою з дому, і чого тільки йому не напередавали! Йому дозволили чомусь харчуватися власними продуктами у додаток до тюремної їжі. І курити дозволили. Приніс він із собою дві шинки, величезну хлібину, яйця, масло, сигарети, тютюн — одне слово, все, що душа забажає, і все це тримав у двох мішках. Цей дурило збирався сам усе те зжерти. Навіть не здогадався поділитися з нами, як робили інші, коли щось діставали. А коли ми почали у нього випрошувати, він, скупердяй нещасний, все ні та ні. Він, мовляв, сидітиме тут чотирнадцять днів і може зіпсувати