Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Краєм ока вона побачила, як Шенк кинувся на збитого з ніг монаха, витягнувши ліву руку. Він вчепився в праву руку домініканця і люто гамселив його в бік, намагаючись знайти шпарину в обладунках і не звертаючи уваги на те, що лежачий чоловік люто обкладає його лівим кулаком. Тим часом Краузе впав на землю і кричав, як одержимий, крутився і намагався скинути з себе одяг. Катаріна підбігла до нього, але не знала, що робити. Вона схопила якусь гілку і спробувала загасити полум'я, але це привело лише до того, що крихітні стеблинки були охоплені полум'ям, так же, як і висохлі деревця та хвойна підстилка, об яку час від часу терся виючий Краузе. Дівчині здавалося, що її очі луснуть від сліз. Не минуло й десяти секунд, як вона почала задихатися від диму. Ліс навколо починав горіти.

Шенк, який нарешті проткнув свого броньованого супротивника, підбіг до неї і відтягнув її подалі від жару. Побачивши вже безволосу, обгорілу голову свого командира, він не вагався ні секунди і швидким рухом ввігнав йому в підборіддя свій кинджал–левак, аж по гарду.

– Ні!

Шенк не звернув уваги на крик дівчини. Він схопив Катаріну навпіл і почав тікати з соснової посадки, верхні шари якої вже зайнялися вогнем. Навколо них літали міріади іскор і палаючих гілок. Ні один з них нічого не бачив, вони кашляли від диму, хиталися. Катаріна відчула сморід горілого волосся, тож почала, з найбільш людського з рефлексів, бити себе руками по голові.

Врешті–решт вони вискочили з пекельного гаю, залишаючи за собою стіну вогню, яка ще розросталася. Люди вийшли на невелику галявину, за якою ліс був листяним і набагато вологішим. Вони впали між деревами. Шенк важко дихав, поплескуючи себе по рукаву, який ще трохи димів. Він заспокоївся першим. Катаріна схлипувала. Події дня категорично виходили за рамки її попереднього досвіду і ще категоричніше порушували без того не найкращий стан нервів. Найманець спромігся на людський жест і погладив її обпалене світле волосся, розуміючи, що якщо він не заспокоїть дівчину, то далі вони не підуть. За галявиною в небо виривалися величезні язики полум'я, освітлюючи все навколо проклятим сяйвом пожежі. Шенк почекав ще півхвилини і тихо сказав

– Ходімо. Цей вогонь видно за багато миль звідси. Нам треба забиратися звідси.

Вона кивнула головою. Найманці рішуче взяли напрямок і рушили вперед, залишивши галявину і вогонь позаду, хоча ще довгий час їх оточували мерехтливі тіні, викликані розлюченою стихією.

Через деякий час знову потемніло. Лише місяць, який, як і раніше, висів у повні, освітлював їм шлях. В результаті виливу адреналіну Катаріна відчула пронизливу втому. Ноги налилися свинцем, вона відчувала себе брудною, нещасною і абсолютно безпорадною. Вона не знала, куди вони прямують, і що з нею буде далі. Вона спитала:

– Куди ми йдемо? Ти знаєш ці ліси?

– Ні.

– А звідки ти знаєш, що ми взагалі звідси вийдемо? А що буде з рештою? З Ейве і твоїми супутниками?

Шенк посміхнувся собі під ніс.

– Нашу ганзу[14] вони завжди знайдуть.

– Цікаво, як? – не відступала Катаріна.

– Це не твоя справа.

– Я втомилася. І хочу відпочити.

– Відпочинемо там.

– Але де, якщо ти не знаєш, куди ми йдемо?

– У нас простий трюк, – пояснив Шенк, який ставав дедалі більш нетерплячим. – Де б ми не опинилися, як би нас не розкидало і не розсіяло, ми